Білоруска-парамедик: «Нам фортонуло, що Кирило взагалі зміг вирватися на свою розписку із бойових, а то довелося б ще раз подавати заяву до РАГСу»

Познайомилися під час білоруських протестів, закохалися, незважаючи на репресії та гоніння, та разом поїхали захищати Україну. «Солiдарність» — про героїв Ремарка у наш час.

— У мене в Україні немає рідних і до 2022 року не було друзів та знайомих. Я взагалі там була лише один раз проїздом, дорогою до аеропорту, — каже Тетяна Іванова.

Вже півтора роки, як Україна стала для неї і домом, і роботою, і долею.  

Тетяна «Зоря» – парамедик Полку Калиновського. Щоб потрапити до Полку, одного бажання було мало, зізналася білоруска. Для цього їй знадобилося пів року безуспішних спроб, завзятість та протекція земляка Кирила «Тор» Іванова. Він бореться на фронті майже з початку повномасштабного вторгнення.

Коли дівчину взяли на навчання, молоді люди одружилися.

Їхня історія кохання — абсолютно ремарківська, з однією поправкою — герої в ній не вигадані.

Вони познайомилися під час білоруських протестів, разом пережили репресії та гоніння, разом тікали з країни та мріяли побудувати нове життя. Нині їхнє життя — це війна.

Тетяна розповіла «Солідарності» про кохання та біль, героїзм і зрадників-сепаратистів, фронтові будні та справжню радість.

«Зателефонували на роботу, сказали, що мене шукають поліцейські, і в мене трапилася справжня істерика».

— 2020 року я разом із волонтерами допомагала, чим могла, нашим хлопцям у себе в Пінську. Ми носили передачі тим, кого затримували на добу, підтримували їх рідних.

Звісно, ​​виходили на акції. Я завжди приходила однією з перших, Кирило був серед активістів. Так сталося, що мені довелося звернутися до нього з одного організаційного питання, після чого ми почали листуватися. 

— Протести забирали багато сил. Людям було не до особистого життя. Як ви зрозуміли, що це саме ваша людина?  

— Коли відчула себе з ним у безпеці навіть за таких умов. Та й події не дозволяли нам забути одне про одного. Кирила кілька разів затримували.

Я завжди ходила на суди, потім носила передачі, намагалася у різний хитрий спосіб передавати новини.

Самій мені пощастило, у мене були лише обшуки, затримати, мабуть, не встигли.

Рішення поїхати прийняли разом, бо зрозуміли, що більше нічого не зможемо вдіяти. Розчарувало те, скільком людям все одно було в той час, коли ми відчайдушно намагалися щось змінити.  

Якоїсь миті відчула, що не можу спокійно ні виходити з дому, ні перебувати в ньому. До мене постійно приходили КДБ, то кримінальний розшук.

Кирила продовжували затримувати, іноді відпускали зі штрафом. Було очевидно, що переслідування не припиниться і буде лише гірше, зрештою його посадять.

Восени 2021 року ми поїхали до Польщі та почали працювати там на складі. Життя більш-менш налагоджувалося, хоча флешбеки наших подій переслідували мене ще довго.  

Пам'ятаю, як винайняли квартиру та переїхали з хостелу, а повідомлення про зміну адреси на міграційну службу не встигло дійти вчасно. Поліція прийшла в хостел перевірити, де я мешкаю.

Мені зателефонували на роботу, сказали, що мене шукають поліцейські, і в мене трапилась справжня істерика. Хоча я знала, що не в Білорусі, що нічого не зробила і навіть не бачила тих поліцейських, але мене просто трясло від однієї згадки про них.  

Поляки та українці, які це побачили, були вражені та дуже мені співчували.

— Ви сказали, що в Україні до 2022 року не були, і вас із цією країною нічого не пов'язувало.

- Так і є. Однак я знала про їхню ситуацію, все розуміла, дуже переживала за українців та раділа тому, як вони відстоювали свою самостійність.

Того дня, коли розпочалося вторгнення, ми були на роботі. Новини читали усі, але навіть колеги-українці спочатку не повірили. А потім вони почали дзвонити рідним та розповідали нам, як ті сидять у підвалах, як бояться вибухів.

Кирило в перші дні сказав, що треба щось робити, треба туди їхати. Я, звичайно, збиралася їхати з ним.

Дізналися, що у Білоруському Домі набирають добровольців, одразу надіслали запити. Відповідь ще не надійшла, але Кирило не міг спокійно чекати, поїхав до Варшави, оселився там у хостелі, сподівався, що так буде швидше.

І на початку березня він уже був в Україні.

— Ви не намагалися зупинити його? Адже він і так натерпівся в Білорусі, у нього також в Україні нікого не було.

- Я намагалася виїхати з ним. Ми обидва вважали, що українці нехай і незнайомі, але для нас, білорусів, рідні. У них трапилося велике горе. Тому порив допомогти був абсолютно природним.

До того ж ми розуміли, що тепер від цього залежить життя не лише України, а й Білорусі, а отже, і наше, і наших близьких.

Те, що з Білорусі полетіли ракети та пішли війська, було жахливо, але нас не здивувало.

— Вас тоді не взяли до батальйону, ви могли залишитися в Польщі та чекати на Кирила.

— Виявилось, що не можу. Було нестерпно: страшно за нього, прикро від того, що залишилася сама. Я просто плакала щодня, не могла ні працювати, ні їсти, ні спати. Стан жахливий.

Відчувала, якби поїхала з ним, мені було б легше. На початку літа 2022 року я змогла перебратися в Україну, щоб бути ближче до нього. Думала волонтерити, допомагати чим можу, але не залишала спроб потрапити до вже сформованого на той час Полку.

Навіть Кирилові довелося просити за мене. Але головним чинником стало формування медичної роти. Туди були потрібні медики. Я в Білорусі навчалася на біолога, і мене взяли разом із ще кількома дівчатками.

— Все-таки ви не мали навіть початкової медичної освіти. Чи було дуже складно вчитися?

— Мені не було надто складно. Біологія – сфера, близька до медицини. Стандартну тактичну медицину за підручниками «Азова» я почала вивчати самостійно ще до того, як потрапила до Полку. У принципі основи знала.

У Полку ми пройшли американський курс, де потрібно було чітке знання протоколів. Після закінчення складали іспити та отримали сертифікати.

За час роботи я, звичайно, розширила свої знання, багато чого навчилася у тих, хто поруч.

Взагалі, вирушаючи у навчання, чекала набагато гіршого, такої лютої армійщини. Але насправді ми потрапили в досить нормальні умови, обстановка була спокійною та доброзичливою, довкола багато хороших людей, які допомагали.

— Під час навчання ви вийшли заміж. Як вам Кирило зробив пропозицію?

— Так вийшло, що пропозицію не робив, просто вирішили, що підемо та розпишемося. Зібрали та переклали необхідні документи, подали заяву до РАГСу та місяць чекали на запис.

— Тобто в розпал війни в РАГС була така черга?

— Можливо, збіглося з тим, що був кінець літа, у Києві якраз у той період було відносне затишшя, жорстко бомбардувати по інфраструктурі почали вже восени. А так серпень і вересень якраз час весіль життя бере своє.

— Яким було ваше весілля?

— Розписалися, потім ще з одним другом поїхали на святкову вечерю.

— А медовий місяць чи бодай вихідні на честь такої події?

- Що ви! Нам пощастило, що Кирило взагалі зміг вирватися того дня з бойових, а то довелося б ще раз заяву подавати.

«Уламок дістали, зашили, сама себе полікувала і чергувала далі»

— Те, що у вас чоловік у Полку, це допомагає?

— Про це в курсі лише ті, хто запитує. Ми тут взагалі один одного знаємо лише за позивними, навіть імена не всіх відомі, не те що особисті історії.

— Пам'ятаєте своє бойове хрещення?

— Спершу я довго працювала на складах, там треба було все впорядкувати. І досі поєдную бойові виїзди з тиловою роботою.

Але мій перший склад розташовувався у області, де йшли бойові дії.

Насправді, спочатку я взагалі не боялася ні літаків, ні ракет. Мабуть, мозок відмовлявся сприймати дійсність.

А одного разу на бойовому медичному чергуванні, мабуть, сепари (сепаратисти-зрадники) здали нашу точку. По будинку, де ми розміщувалися, прилетів снаряд, вибило вікна, я отримала маленький уламок у голову.

Не глибоко, але я офігіла. Мозок нарешті усвідомив, що все серйозно. Поранення було легке, уламок дістали, зашили, все нормально. Сама себе полікувала та чергувала далі.

Але з того часу ці моменти — коли воно летить, і ти не розумієш, наскільки це близько, в який бік тікати чи падати прямо тут — найстрашніші.

— Ваша колега Анастасія «Північ» розповідала, що коли ходиш у туалет з автоматом і вважаєш це нормальним, настає стадія адаптації.

— Ми жартуємо: як тільки вийдеш у туалет, одразу почнуться прильоти. Все одно побіжиш назад і терпітимеш.

— Як відбувається ваше бойове чергування?

— Організуємо точку в якомусь місці, це може бути будинок, підвал чи просто машина. І чекаємо на сигнал про те, що з'явився поранений.

Виїжджаємо за ним, його виносять з поля бою і передають нам — у кейсевак (Спеціальні екіпажі на високопрохідних автомобілях, які вивозять поранених безпосередньо з нуля) чи медевакуаторі, все залежить від логістики, доріг, віддаленості, можливості під'їхати.

Забираємо, стабілізуємо та веземо до лікарні чи штабпункту.

І так чергуємо дні, тижні, місяць — скільки завгодно.

— На яких напрямках ви працювали?

— У Запорізькій області кілька місяців під Бахмутом. Там справді була страшна м'ясорубка, людей вмирало і вмирає дуже багато, поранених також багато. Це все важко, звісно.

— Ви не професійний медик, життя вас не готувало до вигляду поранених людей. Це дуже страшно?

— До першого бойового боїшся, не знаєш, якою буде твоя реакція на все це, чи впадеш у ступор, чи знепритомнієш. У результаті я просто відразу почала робити те, що від мене вимагалося і не думала ні про що інше. Моє завдання допомогти медику, який працює зі мною першим номером.  

— Чи помирав хтось із тих, кого ви доставляли?

— На щастя, я такого досвіду не мала і, сподіваюся, не матиму.

— Чи можна звикнути до виду смерті?

- Я не працюю безпосередньо на полі бою. Але на штабпункти, куди ми їздимо, привозять і «двохсотих». Нам теж доводиться впізнавати їх, дивитися документи. Іноді це нагадує жахливий конструктор з рук, ніг, інших частин тіла.

— Зараз багато хто, наприклад, у Білорусі бояться щось загадувати, планувати, відкладає важливі події. Чула, що на війні люди навпаки перестають відкладати своє життя на потім. Чи є таке?

— Планувати ми плануємо, але чудово знаємо, що часто нашим планам не судилося збутися. Є навіть такий іронічний девіз «і знову все пере****сь». З ним і живемо.

Спочатку ти стресуєш через те, що все не так, як планував, а потім звикаєш і переходиш до іншого девізу — «Роби, що маєш, і будь, що буде».

Через такий поворот подій іноді нападав смуток, але ненадовго.

— А як взагалі на війні можна позбутися смутку?

— Особисто я п'ю антидепресанти. Усі люди різні, хтось п'є, хтось не п'є. Просто в мене змалку схильність до депресій і я про це знаю.

— Тож ви поїхали на війну, щоб перемогти свою схильність до депресій?

— Ні, я розуміла, якщо не потраплю сюди, станеться депресія.

Ще один мій потужний антидепресант - кішка Соня, яка зараз скаче біля ніг. На одній із баз у нас була кішка, вона народила п'ять кошенят, я їх няньчила з народження, потім їх почали розбирати, я забрала Соню.

— А хто забирає кошенят на війні?

— Місцеві мешканці, наші хлопці. Кого не вдається прилаштувати, намагаємось передати волонтерам. Когось виходжуємо. Ось Настя «Північ» виходжує зараз чергове цуценя, яке має проблеми з вічками.

Ще в нас був «Акі», який мав зламаний хребет. Ми його теж виходили та передали волонтерам.

Взагалі, коли приїжджаємо на нове місце, як мінімум, намагаємося місцевих тварин підгодовувати. На жаль, не завжди є час та ресурси всіх забирати та прибудовувати.

Соня мене дуже відволікає від різних думок. Я з дитинства люблю тварин, у нас удома був міні-зоопарк. З Сонею, звичайно, мені набагато легше.

— З ким залишається Соня, коли ви їдете на бойове чергування?

— Завжди є хтось із побратимів, хто може доглянути. Але вона переважно скрізь їздить зі мною.

— Чула, що собак беруть із собою на бойові, але кішку?

— Я ж не сиджу в окопах. Зазвичай, це якесь приміщення. Соня вже звикла, багато разів переїжджала. Не боїться вибухів, навчена не вискакувати за двері. Коли з нами тварини все закриваємо.

Коли їду на виїзд за пораненим, Соня лишається чекати на точці. Вона взагалі, на відміну від мене, має чинний український паспорт. А ось мій незабаром закінчиться.

А ВНЖ тут здобути — велика проблема для багатьох білоруських добровольців. Нас уже й СБУ перевіряло, але все одно відмовляють.

Звичайно, нас не виженуть, поки ми у складі ЗСУ, але на цій підставі посвідки на проживання не дають. Є надія, що таки реалізують ідею з паспортами Нової Білорусі.

«Я реалістка, мій чоловік у піхоті, і я розумію, що це означає»

— Наскільки важливим для добровольця є грошове питання?

— Насправді, хто б що не казав, це досить важливо, бо за ці гроші ти можеш лікуватись, купувати собі спорядження, можеш відкласти частину грошей на різні випадки, можеш вкладати у свій підрозділ.

— Багато бійців справді за свої гроші купують не тільки для себе, наприклад, щось із спорядження, а й для Полку щось.

— Це необов'язково, але ми можемо скинутись на щось. Хтось лагодить машини за свої гроші перед виїздом на бойові, хтось купує щось для облаштування.

Я нещодавно замовила моноклональні сироватки, щоб перевіряти у бійців групу крові. Волонтери нам дуже допомагають, але вони не можуть закрити все, що треба. Є препарати, які швидко закінчуються. Їх просто надсилати не встигають. Що вдіяти.

— За кого ви боїтеся більше, за себе чи за чоловіка?

— Звісно, ​​за нього.

— Чи часто ви бачитеся?

— Іноді він приїжджає до Києва, коли я тут. Іноді перетинаємось на бойових, якщо знаходимося десь поряд.

— Прямо на фронті?

— Припустимо, я опиняюся за кілька кілометрів від місця, де він воює. Знаходимо населений пункт, де можна перетнутися, та зустрічаємося.

Якось я впала з КАМАЗу і зламала ногу, невдало зістрибнула під час завантаження, робочий момент, так би мовити. Потім три тижні взагалі не могла ступити на ногу. І Кирило приїхав і два тижні допомагав мені жити.

Зараз мені вже краще, але нога іноді може боліти.

— Це, мабуть, був найдовший період, коли ви були разом?

— Ні, коли він мав поранення і його евакуювали до Києва, мене теж сюди перевели працювати, і я була з ним цілий місяць!

— Пам'ятаєте, як вам повідомили, що його поранено?

— Він мав два поранення. Один раз у ногу – не таке страшне. А вдруге, коли прилетіло до їхнього бліндажу, йому пробило шолом і порвало перетинки. Тепер він гірше чує.

Коли когось ранять і його потрібно евакуювати, передають по рації: такої-то 300 — контузія, наприклад, чи осколкове, «середнє» чи «важке». І ти відразу розумієш, які справи. Але тільки після закінчення бою можна дзвонити лікарнями і дізнаватися подробиці.   

Я пам'ятаю, як почула, що Тор 300. Змогла залишитись відносно спокійною. Тут ти вже настільки упокорюєшся з тим, що відбувається і з тим, що ніяк не можеш на це вплинути. 

Чесно кажучи, хвилююсь за всіх, кожне повідомлення віддається. Але без істерик сприймаєш усе як належне.

Я реалістка, мій чоловік у піхоті, і я розумію, що це означає. Якщо мені прилетіло і поранило, коли я була за кілька кілометрів від фронту, то там на місці все ще гірше. Але що я можу зробити – це його робота.

— Ви ніколи не замислювалися над тим, що вже, можливо, сповна віддали борг усім — і білорусам, і українцям. Чи не хотілося після чергового поранення виїхати?

— Чоловік дуже хвилюється, коли я їду на бойові. Не у всіх місцях навіть зв'язок є, щоби щось написати один одному. Він би хотів, щоб я просто завжди чекала на нього в Києві.

Але ні мені, ні йому чомусь їхати і не хочеться. Тут ми маємо нове життя, друзі, спільну справу. Та й зробити, вдається, якнайбільше.

— Але ж люди вигоряють, йдуть з полку?

— Як у нас про це говорять: що більше йде, то менше помре. Та й хтось іде, а хтось приїжджає.  

— Що може вибити вас із колії, незважаючи на звикання й антидепресанти?

— Бувають моменти квінтесенції моральної втоми. Коли ти взагалі нічого не хочеш і не можеш. Тоді треба відпочити кілька днів. Навіть якщо ти на бойових, і в цей момент тебе накрило, адекватний командир тебе замінить і відпустить.

Взагалі від командирів багато залежить. Нам у цьому плані дуже пощастило, ми не сидимо в окопах місяцями, як багато хто у ЗСУ, коли люди просто не розуміють, живі вони чи вже ні.

Не скажу, що часто плачу. Але, бувало, коли морально втомилася від усього довкола — навантаження, людей, подій.

Дуже засмутилася, коли дізналася, що Настя «Північ» йде (Командир медроти ПКК Анастасія «Північ» Махомет оголосила у соцмережах про те, що до кінця року залишить Полк).

Тяжко, коли гинуть побратими. Коли під Бахмутом загинули п'ятеро наших хлопців, уперше запалила.

Відчуття були незрозумілі: ти начебто почув інформацію, плачеш, але мозок все одно відмовляється усвідомлювати.

Щоразу, коли йдуть близькі друзі, не можу повірити навіть після похорону, після прощання. Все одно здається, що ми просто розлучилися і зустрінемося.

— З кожною новою смертю біль притупляється чи стає гострішим?

— Коли йдуть близькі, то легше не буде.

«Перед навчанням обстригла половину волосся, бо розуміла, що так буде простіше»

— Ви ще, насправді, молодята. Що на війні відбувається з коханням?  

— Війна притупляє всі почуття, починаєш спокійніше до всього ставитися.

— Чи кажете ви з чоловіком колись про те, що з вами буде після війни?

- Не дуже. Ми живемо сьогоденням. Максимальні плани у нас, наприклад, зняти квартиру, якщо збігатиметься вихідний, і лежати цілий день, дивитися фільми.  

Або я ще можу запланувати сходити до басейну. А ось на конях покататися поки що так і не вийшло. Ще в Білорусі почала знайомитись з кіньми, дуже сподобалося. Мрію на день народження вибратися.

— А що приносить найкращі емоції?

- Зустрічі, звичайно. Коли довго не бачимося, а потім зустрічаємось. Тоді тішать звичайнісінькі, навіть побутові моменти — разом гуляємо, можемо разом щось приготувати. Це справжній подарунок у тих умовах, у яких ми перебуваємо.

Якось були в Києві кілька днів, Кирило пішов у магазин по продукти, а повернувся з величезним сірим пухнастим гусем. Такий несподіваний сюрприз.

Але головний сюрприз був, коли він міг приїхати, коли я зламала ногу. Він був тоді далеко, знала, що дуже зайнятий, він командир підрозділу.

Я навіть не надто розраховувала, що його відпустять, хоч і розуміла, що людей, які б змогли про мене подбати, більше немає. Тому, коли він з'явився, була щаслива, хоч і з поламаною ногою.

— Вам важливо, як ви виглядаєте, коли зустрічаєтеся з коханою людиною і як виглядає він?

— Треба розуміти, за що ти любиш людину. Ми любимо один одного і брудними, і будь-якими. Коли не можемо залишитися наодинці і довкола ще десять чоловік, нам все одно добре.

З того моменту, як Кирило поїхав на війну, мені не важливо, як він виглядає, головне, щоб був живим.

Сама перед підготовкою обстригла половину волосся, бо розуміла, що так буде простіше. Просто стала перед дзеркалом та відрізала. Нині, щоправда, вони вже трохи відросли.

Але коли буваю в Києві, люблю за собою доглядати, фарбуватися, нігтики і таке інше. Можу сходити на манікюр. Це для мене стало якимось ритуалом для умиротворення.  

На бойові з собою косметику не вожу, але намагаюся взяти якийсь крем та піну для вмивання. Це заспокоює як сполучне з мирним життям. 

Завжди вожу з собою купу вологих серветок на випадок, якщо довго не буде можливості помитися. Навчилася, як і всі, митися з пляшки. Що стосується побуту, то такого, з чим я не могла б змиритися, немає. Я розуміла, куди їду.

— Чи обговорюєте ви те, що відбувається в Білорусі?

— Я вважаю, що чарівним чином ситуація не вирішиться. Спочатку потрібно, щоб білоруси самі зрозуміли, що відбувається. На протести виходило багато людей, але також багатьом байдуже.

Можливо, має дійти якоїсь точки, коли навіть ці люди не зможуть мовчати.

Мене дуже здивувало, що війна не стала такою точкою. Була впевнена, що всіх тригерне, наскільки це ненормально, коли з твоєї країни йдуть війська вбивати такий самий народ.

Але тоді на протест вийшли ті самі, хто виходив і раніше.  

— Зараз в Україні дуже важка ситуація, перспективи, про які ми мріяли, начебто віддаляються. Настрій у людей погіршився?

— Наскільки я бачу у своєму оточенні, все спокійно. Кожен просто робить свою роботу. Мені простіше, у тому плані, що я ніколи не вірила в диво, розуміла, що буде тяжко.

Зараз бачу небагато, як усе відбувається зсередини, скільки проблем тут. Це швидко не вирішити.  

Дуже хотілося вірити у швидку перемогу після визволення Харкова. Але коли знаєш, що за все це потрібно платити життям людей, розумієш, наскільки це величезна ціна.

Тому просто намагаєшся контролювати локально свою зону відповідальності, робити максимум свою роботу. Якщо кожен так думатиме, мені здається, все виходитиме.

Я вірю в адекватність людей, які готові триматися один за одного та допомагати один одному. Якщо всі сваряться, з'ясовуватимуть стосунки і будуватимуть підступи, нічого не вийде.

— Цю пораду хотілося б адресувати не лише тим, хто перебуває в Україні, а й усім у різних країнах.

А як у вас складаються стосунки з українцями?

— Коли у Бучі показували фільм Олексія Полуяна про наші протести (Документальний фільм «Сміливість», який був кваліфікований на премію «Оскар»), до зали влетіла українка і почала кричати на наших добровольців, що вони «вороги» і таке інше .  

Але, на щастя, добрих людей більше. Дуже багато нас підтримують і дякують.

— Відомо, що українці наголошують на високому професіоналізмі медроти вашого Полку.

— Так, ми часто перетинаємось на штабпунктах і також надаємо допомогу українським воїнам. Наша рота, її рівень організації, починаючи від навчання і безпосередньо надання допомоги — дуже велика заслуга Насті «Північ».

З українцями ми зустрічаємося не лише на фронті. Їхнє ставлення часто вражає. Наприклад, коли ми пішли в бюро перекладів із документами, вони побачили Кирила у формі і сказали, що за переклад ми нічого не повинні, дякуємо за те, що приїхали і допомагаємо.

Вони часто хочуть хоч якось віддячити. Пам'ятаю, влітку прийшла на манікюр у цивільному одязі, а майстер у соцмережах побачила, що я білоруська та що військова, і зробила мені знижку.

— Ви у вихідні що частіше носите — форму чи цивільний одяг?

— Коли довго ходиш у формі, розумієш, як вона дістала. Зараз у Києві взагалі перестала її одягати, купую цивільний одяг і ходжу тільки в ньому.

Та й у цілях безпеки це не так паливно. Якщо поруч із якимось об'єктом багато військових, зрозуміло, що там може бути їхнє розташування, хтось може здати.

Це і бойових небезпечно. Коли зупиняємось у населеному пункті, не знаємо, які люди довкола. Сепари спеціально вистежують жінок у формі, знають, що це медики. Вважається, якщо усунути медика це підриває моральний дух усіх бійців.

— Сепаратистів справді багато досі?

— Трапляються. Кілька разів бачила написи на будинках «Росія вперед» та «Ми хочемо в ДНР». І це в тих місцях, за які наші хлопці та їхні бійці проливають кров.

Буває, коли прилітає, хтось із місцевих дорікає, мовляв, якби не ви, до нас не прилетіло б. А ми взагалі прийшли їх захищати.

Але, звісно, ​​є й інші, які й борщ наварять і пригостять усіх і пустять помитися.

— Коли хочеться відчути щось приємне, про що думаєте?

- Беру Соню і цілую її. Як добре, що у нас є наші котики та собачки. А ще думаю, що покатаюся на конях, як і хотіла.  

За матеріалом "Салідарнасць"