«Нічого не пам'ятаю, хочу забути». Чому влада Білорусі готова возити журналістів на Донбас
У Білорусі запросили іноземних журналістів з'їздити на Донбас, щоб на власні очі переконатися: ніхто, мовляв, українських дітей із країни насильно не вивозив, усі оздоровились, щасливі та повернулися до рідних місць. «Солiдарність» розповідає, чому для пропагандистів це так важливо і на що вони розраховують.
На початку липня 2023 року Олександр Лукашенко зустрівся з журналістами та блогерами — покликали не лише учасників пулу, а й представників «недружніх» країн, яких МЗС пускає в країну, тільки якщо дуже треба дати черговий сигнал Заходу.
Але нас цікавить один конкретний меседж: журналістів із західних країн «з'їздити на Донбас і там подивитись, як живуть ці діти». Телепропагандистка Ксенія Лебедєва навіть розмістила пост про те, як посилено Лукашенко закликав у поїздку в компанії з нею чи співробітницею «СБ» Людмилою Гладкою журналістку The New York Times Валері Хопкінс: «Жест миру та дружби від Нью-Йорк Таймс… до сліз. Навіть не віриться».
Втім, через два тижні у звичному для білоруської пропаганди стилі розчулення змінилося образами за те, що західна журналістка «дала задню» — просто повідомила, що обіцянок не давала.
Адже офіційному Мінську дуже потрібно переконати світ у своїй винятковій гуманності та допомозі дітям, а не співучасті у військових злочинах. І для цього хотілося б, щоб діти та батьки розповіли про свою виняткову подяку Білорусі, фонду Талая та особисто Лукашенку не у спеціальному фільмі БТ чи СТВ, а на камери редакцій зі світовим ім'ям, яким довіряє аудиторія у Європі та США, а не лише у Білорусі, рф чи «ДНР».
Можна не сумніватися, що на цей випадок у білоруської сторони вже заготовлено і маршрути, і розповіді дітей, багато з яких у 2014-му, коли на Донбас прийшов «русский мир», були малюками чи ще не народилися — а тому знають про те, що відбувається зі слів дорослих.
Втім, найчастіше історії сімей набагато складніші. Як, наприклад, наступна…
Як рятівники стали ворогами, і навпаки
У січні 2015 року Тані Чорнобай із Вуглегірська було 8 років. До приватного будинку, де перебували троє дітей, потрапив снаряд «Граду» — вижила лише Таня, отримавши опіки 40% поверхні тіла та тяжкі травми.
Як писали у 2016-му Факти.ua, місцеві медики у лікарні Краматорська, куди матір із дочкою доставили волонтери, лікарі, по суті, витягли дитину з того світу. Потім підключився фонд українського бізнесмена Ріната Ахметова, політики, небайдужі українці.
Музикант Святослав Вакарчук більше ніж на півроку сплатив сім'ї житло поряд із опіковим центром. Знайшли і гроші на ліки, і можливість перевезти дитину до Києва, реабілітацію в українських санаторіях, а потім лікування в закордонних клініках: Чехія, Німеччина (німецькі нейрохірурги відмовилися від гонорару за роботу).
Влітку 2016 року Таня побувала в Парижі та Страсбурзі, де ще з однією постраждалою дівчинкою з-під Маріуполя зустрічалася з європейськими парламентарями та розповіла, з якої зброї обстрілювали її рідне місто.
Сім'я, зважаючи на все, залишилася в Вуглегірську, на території самопроголошеної «ДНР» — як розповідала в 2018 році волонтерка Оксана Лазебник, яка довгий час допомагала сім'ї, мама забрала дівчинку назад і «без пояснень перервала усіляке спілкування».
Важко сказати, що сталося із сім'єю за ці кілька років. Але ось 2021-го вже російські медіа переказують історію в зовсім іншому ракурсі. Мовляв, і снаряд випустили «українські вояки», і місцеві лікарі не врятували дитину, а ампутували ногу, і в подальшій реабілітації та відновленні допомагає виключно рф, бо в сім'ї кожна копійка на рахунку: вітчим — будівельник, не маючи постійної роботи, їздить на заробітки до росії, а мати виховує двох дочок.
У березні 2022 року приблизно цю ж версію мама дівчинки Ольга Блудова розповіла федеральному АІФ - правда, тепер снарядів було вже 4, а ногу дитині рятували у москві.
Промовиста деталь: слів 15-річної дівчини тут практично немає: «Про те, що тоді сталося, Таня каже: «Нічого не пам'ятаю, хочу забути». Повідомлялося, що після початку російської агресії саме дівчинка «відразу ж потягла маму в евакуацію» — у Ростов-на-Дону, але до місцевої школи йти не захотіла, сподіваючись невдовзі повернутися додому.
А восени 2022-го ім'я Тані Чорнобай звучить у сюжетах державних медіа Білорусі. Наприклад, телеканал Білорусь-1 повідомляє, що через 34 операції шанс врятувати ногу дівчинці, яка відпочивала у складі групи українських дітей у «Дубраві» під Солігорськом, подарували саме білоруські лікарі.
Ще один огляд відбувся 2023-го — як заявила Ольга Волкова, керівниця донецької організації «Дельфіни» для дітей-інвалідів, «відбулося диво» і консиліум лікарів військового госпіталю вигадав, як обійтися без ампутації.
Листи без відповіді
Кейс Тані Чорнобай виразно ілюструє, як пропаганда використовує трагедію конкретної сім'ї та тему війни у своїх цілях. Навряд чи складно «переконати» жінку з двома дітьми, яка живе на підконтрольній території рф, уявити історію в потрібному ключі. Але що, якщо ми помиляємось і все не так, як здається?
«Солідарність» спробувала відшукати Ольгу, маму Тані Чорнобай, щоб поговорити з нею про оздоровлення в Білорусі та попередні етапи. Однак і за знайденим у попередніх публікаціях номером телефону, і в соцмережах на запит про інтерв'ю жінка не відповіла. Також проігнорували наші прохання розповісти про оздоровлення дітей та кілька інших жінок із Донецька та Харцизька, які через фонд Талая приїжджали минулого року з дітьми до Білорусі.
В інших сюжетах державних ЗМІ журналісти нерідко запитують дітей про їх враження від Білорусі, називають конкретні імена та населені пункти, переважно на тимчасово окупованих територіях: Світлодарськ (Бахмутський район Донецької області), Кіровське (Горлівський район), Чистякове (Горлівський район), Маріуполь, Донецьк. Але це неповнолітні, їм від 8 до 15 років — і говорити з ними на будь-які теми без дозволу законних представників як мінімум неетично.
І вже явно не діти та підлітки знають, що підписували чи не підписували їх законні представники і чи порушувалася при організації відпочинку 49 стаття IV Женевської конвенції, згідно з якою індивідуальні чи масові насильницькі переміщення на територію як держави, що окупує, так і будь-якої іншої країни — заборонені, незалежно від мотивів.
У сюжетах «з фронту» — з Донецька та інших міст та селищах на тимчасово окупованих територіях — що характерно, підлітки та дорослі, до яких приїжджали білоруські пропагандисти з гуманітарною допомогою, давали коментарі про «натовський геноцид» без прізвищ, а деякі й не показували обличчя.
За матеріалом "Білоруської асоціації журналістів"