Павло Терешкович: Назва Білорусь – це вибір національного руху ХІХ століття, а не винахід Росії

Звідки взялася Білорусь? Білоруський фольклор ХІХ століття має назви для всіх сусідів білорусів, але самоназви для них немає. Чи правда, що Білорусь і білоруський рух ХІХ століття – винахід Росії?

Як повстання 1863-1864 рр. вплинуло на білоруську історію і чи стали його результати катастрофою для Білорусі та білоруського руху? У чому полягає феномен білоруських націоналістів початку 1880-х років? Проект «Історія на Свободі» поспілкувався про це з істориком, автором книги «Етнічна історія Білорусі ХІХ — початку ХХ ст.» Павлом Терешковичем.

– Ми знаємо, що білоруський рух зародився у ХІХ столітті. Звідки це взялося, хто почав? Чи правда, як сьогодні кажуть деякі білоруські «народні історики», що це вигадка Росії, плід її політики та пропаганди?

– Звичайно, це не винахід Росії та її пропаганди. Щоб вести розмову про білоруський національний рух, потрібно починати з теорії. Таким відомим теоретиком є ​​Мирослав Грох, який каже, що кожен національний рух проходить три етапи розвитку. Перший, рівень А — коли є науковці, любителі історії, літератури, фольклору, мовознавства, які починають вивчати певну групу людей, які розмовляють близькими діалектами.

І ця група не висуває ніяких гасел на рівні А. І дуже часто ті, хто бере участь у цьому русі, навіть не бачать перспективи створення такої нації чи національної держави в майбутньому.

Потім на рівні Б починається національне хвилювання. Мирослав Грох тут виділяє ступінь B1, коли агітація йде, але вона нікому не потрібна, а активісти руху в розпачі. Але потім настає етап В2, коли коло прихильників цієї ідеї збільшується.

А ще етап С, коли виникає масовий національний рух, і його показником є ​​не лише масова, а й політична диференціація — виникають політичні партії консервативної, ліберальної, соціалістичної та інших орієнтацій.

Отже, етап А починається у білорусів з початку ХІХ ст., коли професори Віленського університету, насамперед Міхал Бобровський та Ігнат Данилович, почали замислюватися над походженням свого народу.

Але тут все ж необхідно наголосити на тому, що ці люди мали зробити. Справа в тому, що в ХІХ столітті білоруси мали хороші уявлення про інші народи. Я спеціально займався аналізом тієї частини білоруського фольклору, де зафіксовані ці уявлення. Білоруси відрізнялися від росіян, яких називали маскалями, і від поляків, для яких існувала велика кількість імен, і від литовців, і від українців, від євреїв, німців, татар, французів. Але в усьому цьому комплексі ідей не було білоруського «Я». Тому це головна проблема кожного національного руху: артикулювати, хто такі «ми».

І це формулювання фактично розтягнулося на все ХІХ століття.

– Якщо згадати ХІХ століття, то можна побачити одну подію, яка визначила весь подальший історичний шлях білорусів. Я навіть думаю, що з його наслідками ми маємо справу й сьогодні. Це розпуск унійної церкви 1839 року. На вашу думку, як вплинуло на білорусів їхнє приєднання до російської церкви?

– Абсолютно зрозуміло, що це була ідеологічна кампанія. І це не тільки скасування Союзу. Були й інші кроки, пов’язані з цією кампанією. Майже одночасно було заборонено Статут Великого князівства Литовського, а замість нього запроваджено російське законодавство. Коли вони це робили, вони відкрито говорили, що це зроблено для того, щоб знищити будь-яку ідею про можливість незалежності цієї території, яка може завадити злиття з Росією.

І майже одночасно Микола І особисто забороняє вживати назви «Білорусь» і «Литва». Історики по-різному бачать цю подію, але треба дивитися на те, що все це відбувалося одночасно.

Ще один крок, хоч і невеликий, але теж значний. У 1840 році з'являється дивна публікація. Вона мав назву «Досліди російського мовлення учнів Білоруського освітнього округу». Тобто зібрали шкільні реферати і видали їх дуже ошатною, багатою книжкою. Сенс цієї публікації був такий: подивіться, як вони вивчили російську мову. Водночас у книзі увійшли не лише нариси, а й фольклорні вірші «Ой коли б, якби, маскальки прийшли / Масклі, маскальки наші рідні, віра одна». У книзі було сказано, що учні записали ці вірші в Слуцькому повіті. Але ще в ХІХ столітті білоруські фольклористи довели, що це підробка.

Тому скасування унії мало сильну ідеологічну складову, яка дійсно мала великий вплив на формування білоруської нації. Діти унійних священиків могли стати не лише священиками, але й учителями, письменниками, журналістами. Або, як Бобровський і Данилович, стати інтелігентами, професорами. Але ці можливості були дуже і дуже обмежені скасуванням Союзу.

– Серед істориків існує широкий спектр думок щодо повстання 1863 року. Дехто каже, що для Білорусі це була справжня катастрофа, яка зупинила національний рух на десятиліття. Інші вважають, що репресії після повстання звільнили Білорусь від польського елементу і розчистили шлях для білоруського руху. Інші стверджують, що це було одним із національних потрясінь і навіть відправна точка національної білоруської політики. Що ви думаєте про повстання?

— По-перше, про те, що поразка повстання зупинила національний рух. Але національний рух тоді залишився у фазі А, масового руху не було. І хочу підкреслити, що цього не могло бути. Знову процитую Мирослава Гроха, який каже, що масовий національний рух може виникнути лише через одне покоління після скасування кріпосного права. Відповідно, у 1863 році очікувати масового руху було б несерйозно. Але через 20-25 років він з'являється.

Звичайно, поразка нічого доброго не принесла. Можна говорити, насамперед, про знищення інтелектуальної еліти та освіченої молоді. Якби це було не так, фаза А розвивалася б набагато швидше і принесла б нові результати.

Але є частка правди в тому, що політика влади, яка проводилася після придушення повстання, а саме політика роз’єднання полянства і католицизму, створила нішу, в яку вписувалося білорусство. Царська адміністрація у боротьбі з польським впливом сприяла розвитку етнографічних досліджень. А якщо брати другу половину ХІХ століття, то зібрано стільки, що навіть радянським етнографам вистачило на кілька десятиліть роботи.

Це також «Акти Віленської археографічної комісії» — потужна збірка документів, що свідчили про білоруськість Великого князівства Литовського.

І сказати однозначно, що це був тільки негативно чи тільки позитивно, було б помилкою.

За матеріалом "Новий час"