Сергій Наумчик: Білорусь увійшла в найтемніший період своєї історії
Білоруси зараз перебувають під таким проімперським і проросійським тиском, якого не було з часів придушення повстання 1863 року, пише журналіст і політик Сергій Наумчик.
– У 2020 році у відповідь на слова про «національний прорив» і «зміну рівня національної свідомості» я радив не поспішати з висновками.
700 тисяч тих, хто вийшов під біло-червоно-білими прапорами 16 серпня 2020 року – це стільки ж (офіційно) тих, хто голосував за Пазняка у 1994 році.
Так, політична активність у 2020 році була більшою, це зрозуміло. Але всі, хто голосував за лідера БНФ у 1994 році, робили цілком осмислений, національний, абсолютно непроросійський вибір (Росія – головна проблема Білорусі останніх 200 з гаком років). Тих, хто голосував за Позняка після статті «Про російський імперіалізм та його загрози», положення якої сьогодні нібито не оскаржуються.
Безперечно, всі, хто виходив у 2020 році, були проти Лукашенка. Але хіба всі не були проросійськими?
Я сам чув у червні 2020 року, і не раз: «Краще путін прибере лукашенка і забере нас до Росії». Ну а про «ми не ставимо за мету змінити геополітичний вибір» лідери протесту говорили не раз, бо «політтехнологи» (назвемо їх так) вважали це тезою, яка зацікавить більшість.
Цій більшості не було як змінитися: 200 з чимось років їм вбивали в голову, що напрямок один — разом з Росією, і лише на короткий час з 1990 по 1995 рік титульна опозиція мала обмежену можливість донести інакше (у 1995 р. БНФ було усунено від керівництва, в опозиції на перший план вийшли сили, які виступали за інтеграцію з рф).
Зараз населення Білорусі перебуває під таким проімперським і проросійським тиском, якого не було з часів придушення повстання 1863 року.
У 1930-х роках репресували не тільки білоруську мову, репресували щось «не те», сказане білоруською мовою; сьогодні силовики можуть побити білоруса за слово - і на волі, і в тюрмі.
Білорусь увійшла в найтемніший період своєї історії, у всякому разі, в пам'яті нинішніх поколінь. Він може закінчитися лише під впливом якихось зовнішніх подій, і ніяк інакше. Адже в самій Білорусі все репресоване і гноблене — і політична, і громадянська, і культурна національна діяльність. Навряд чи смерть Лукашенка це змінить: т. зв еліта надійно контролюється Москвою, їй призначать наступника, і тут не повинно бути жодних ілюзій.
«Вікно можливостей» може відкритися лише у разі краху (розпаду) Російської імперії (що не те саме, що падіння Путіна). Чи зацікавлений Захід у такому розриві, чи готовий він до нього? У 1991 році він не був зацікавлений у розпаді СРСР, не був готовий і упустив історичний шанс.
Що залишилося зробити? Те, що неминуче за будь-яких умов: білоруськомовні школи, білоруське книгодрукування (особлива увага до видань з історії), білоруське мистецтво (зокрема, національний театр, і було б чудово, якби кіно не було на «великом и могучем»).
У Білорусі умови для цього практично знищені – більша відповідальність діаспори, про що зараз багато говорять, і це правильно. Можливо, це єдиний спосіб зберегти національну ідентичність, якщо станеться найгірше – анексія Білорусі та втрата незалежності – і ситуація заморозиться на десятиліття.
За матеріалом "Новий час"