«Світ продовжує жити, поки я завмер між минулим і майбутнім». Євген Атцецький про свою другу зиму у Львові

Другий рік Євген Атцецький живе у Львові. Фотограф розповів Білоруській асоціації журналістів, як змінилися настрої пересічних українців за цей час, чому він сам усе більше відчуває себе в самоізоляції та що допомагає йому структурувати своє існування.

Це вже друга зима, яку я зустрічаю у Львові. Минула я провів із графіками відключення електроенергії. Після російських атак на енергосистему України я міг розраховувати на гарантовані 8 годин світла та Інтернету. Електрики точно не було 8 годин, а інші 8 – як вийде.

Десь в середині зими я зустрів сусіда в під'їзді, ми поговорили. Кажу, через вимкнення дуже важко працювати, немає інтернету, треба все планувати заздалегідь. Він обурився: це не страшно, ми потерпимо, головне, щоб хлопці із ЗСУ робили свою роботу. Потім був великий емоційний підйом після харківського контрнаступу, багато хто вірив, що все скоро закінчиться.

Цієї осені та зими у Львові ще не було обстрілів, але загальний настрій зовсім інший. Мені важко сказати точно, я роблю висновки з постів знайомих українців, з новин і YouTube.

Люди починають розуміти, що це надовго, і що ще складніше, що світ втрачає інтерес до України.

Я відчуваю себе все більш ізольованим. Інші білоруси потихеньку виїжджають звідси. У людей закінчуються паспорти, що змушує їх знову змінювати домівку/країну. Питання взаємодії з іншою культурою постає дедалі гостріше, до того ж у воєнний час. Я ще не маю відповіді. Просто напуваюся місцевим контекстом. Зрозуміло, що я не стану (і не хочу стати) українцем, але й з білорусами я потроху втрачаю зв'язок.

А білоруси не є однорідною групою. Раніше ми, звісно, ​​були різними, але зараз ми ще більше віддалені через різний досвід.

Я відчуваю, що білоруси, наприклад, у Варшаві (звичайно, не всі, але переважно) не розуміють білорусів в Україні. Варшаву не бомблять, там люди зациклені на своїх проблемах. Щодо білорусів у Білорусі: зв'язки обриваються один за одним.

Ви бачите фото в сторіс друга - він в Москві, він там розважається. Мені сумно. Ще один зник із соцпростору. Що з ним зараз? Здається, великий пласт життя перемістився під землю або на кухню. Тебе емоційно немає, дистанція збільшується. Я думаю, що саме зараз починається наше головне випробування. Спочатку ми билися, потім бігли, ми вижили, тепер настав час зупинитися і побути з собою.

Життя в Україні під час війни дуже вплинуло на мене. Я, мабуть, навіть не помічаю, наскільки. Я зустрів перші дні російського вторгнення в Києві, це важко забути. Місто було паралізовано майже миттєво: не працювали магазини, не ходив транспорт, час від часу лунали вибухи та постріли.

Тоді я прийняв для себе кілька політичних рішень: майже повністю відмовився від російського інформаційного контенту, перейшов на білоруську мову в публікаціях у соцмережах.

Також для мене стало важливо провести певний час в українських окулярах. Мій плейлист на YouTube змінився: тепер я з великим інтересом переглядаю інтерв’ю українських військових, місцевих політичних і військових аналітиків, а також розмови з російськими полоненими.

На одній із наймасштабніших книжкових подій країни Львівському книжковому форумі заговорили про гумор у часи війни. Чому б і ні, якщо від сміху людям під обстрілом стає легше. Цікаво, що зазвичай найбільше сподівань від тих, хто опинився у складнішому становищі: захистись, виживи і не забувай – це залишається еталоном моралі.
 

Я намагаюся документувати життя навколо себе. Це звичка документального фотографа, а також спосіб структурувати своє життя. Кожну картинку кладу в окрему папку з датою та підписом/коментарем. Кілька разів переглядаю фотографії, подія і дата пов'язуються і фіксуються в пам'яті.

На початку зими наша кішка Петра сильно захворіла і померла, тоді ми переїхали в іншу квартиру. Я був на похоронах українських воїнів у церкві, дивився, як діти радіють снігу та катаються з гори у парку Франка. Минулої зими снігу майже не було, лише пару тижнів у лютому.

Влітку я пройшов відбір агентства Noor Images і поїхав на майстер-клас з фотографії в німецьке місто Вакен. У серпні тут проходить один з найбільших фестивалів метал-музики. Знімав портрети відвідувачів, знімав соціальний пейзаж.

Фестиваль тривав чотири дні, протягом яких люди максимально поринули у свято. Метал-музика, їжа, алкоголь, розваги всюди. Люди заздалегідь готували вбрання, брали відпустку, хтось приїжджав сім'ями. Відвідувачі віддавалися моменту, насолоджувались життям і музикою.

Тут я максимально відчув, що світ продовжує жити, а я завмер між минулим і майбутнім.

Восени ми з друзями поїхали в гори. Гори – одна з тих речей, які можна назвати абсолютним плюсом у моїй еміграції. Наша мета – Говерла. Вершина цієї гори вважається найвищою точкою України.

Десь за півгодини до кінця підйому ми потрапили в зону найсильнішого вітру. Майже нічого не видно і не чутно. Приблизно за двадцять метрів до кінцевої точки мене охопила панічна атака. Мені здавалося, що цей вітер перенесе мене через гору і розплющить мене на землі з іншого боку. Я ліг на землю і завмер.

І все ж намагаюся дивитися на ситуацію позитивно. Наша нова орендована квартира у Львові знаходиться в старому будинку 1908 року на одній з найкрасивіших вулиць міста.

Висота стелі 4 метри, в кожній кімнаті піч. Якщо ви живете у Львові, ви повинні спробувати це. Тут з нами живе наш другий кіт Фуюц, який приїхав з нами з Білорусі. Це його новий справжній дім, йому тут дуже подобається.

Я залишився у фотографії — знімаю портрети, працюю з архівами. Наступного року я хотів би активніше займатися організацією фотозаходів для білорусів. Я відчуваю, що настав час для перезавантаження.

*Фото на обкладинці із особистого блогу Євгена у Instagram

Стаття перекладена за матеріалом "Білоруської асоціації журналістів"