«В цілому я доволі везучий». Білоруський військовий підірвався на міні і потрапив під БМП, але збирається повернутися на війну

«Ти не думаєш, страшно чи ні, ти цілком поринаєш у процес». Один з 11 штурмів фронту в Україні закінчився для «Білки» втратою ноги та важким переломом. 38-річний доброволець наступив на міну, а потім — коли лежав поранений і чекав на допомогу — потрапив під колеса БМП. Він дивом залишився живий, ще проходить реабілітацію, але вже думає про те, що він зможе (і не зможе) робити на війні. Про історію білоруського воїна розповіла "Медіазона".

«Я думав, що наполовину розвалюся»

— Спалах, звук, біль. Трохи пострибав на правій нозі, щоб лягти в ямку від міни і по можливості не зачепити сусідню. Полежав, подивився на берці – п’ята відірвана, кров вище ступні - туди осколки залетіли. Так, звісно. Спробував порухати коліном – працює.

«Білка» наступив на міну в липні 2023 року. Цієї ночі Олександр із побратимами повертався з успішного штурму на Бахмутському напрямку – їм вдалося відкинути російських солдатів майже на два кілометри.

Після вибуху воїн спокійно оцінив ушкодження і порадів, що коліно ціле. Каже, до такого розвитку подій готувався на мінно-вибухових заняттях.

Що було далі, «Білка» згадує уривками, бо час від часу втрачав свідомість. Спочатку він намагався йти, спираючись на побратимів. Наступний спогад – носилки, потім світанок, роботи російських «Градів», близькі розриви снарядів.

 «Бігти від війни у ​​мене не було бажання»

Мінчук Олександр воює з початку повномасштабної війни. У перші дні російського вторгнення білоруса не хотіли брати у війська, навіть у іноземний легіон. Через знайомих вдалося зв'язатися з «Азовом» і долучитися до білоруської роти, яка потім стала полком Калиновського.

- Бігти від війни у ​​мене не було бажання. Як я став добровольцем? Щойно вдалося, так і став. Це була справа технічна. Питання було не в тому чи буду я воювати, а як це зробити.

Олександр — штурмовик, але залежно від завдання займався розвідкою та саперною справою, працював із протитанковим ракетним комплексом. У першому бойовому штурмі він взяв участь через два місяці після початку війни, це було на херсонському напрямку.

Згодом «Білку» з іншими військовими «Волата» відправили до Сєверодонецька. «Там я провів певний час. Ми повинні були захопити позицію — будинок заводу — і три тижні утримувати його. Після виконання завдання ми повернулися до Краматорська», — розповідає він.

Той період був складним – у травні загинув командир Павло Суслав «Волат», а в червні – Іван Марчук «Брест». Це стало сильним ударом для всього підрозділу.

До кінця жовтня білорус воював на запорізькому напрямку, а потім з полку Калиновського перейшов у інший підрозділ іноземного легіону — до військових, з якими спрацювався на кілька місяців раніше.

— Я застав оборону Соледару, якийсь час провів там. Перший раз заїхав на Бахмут, тоді йшли штурмові дії, все лише розпочиналося.

Олександр виконував багато бойових завдань на гарячих напрямках, але каже, що страху не відчував.

— Страх спричиняє незрозумілість ситуації. А коли знаєш, що треба робити, ти працюєш. Занадто багато всього треба робити і за всім пильно стежити, немає часу боятися. Так не лише у мене відбувається. Ти не думаєш, страшно це чи ні, ти цілком у процесі.

«Пальці та кінцівки не розгинаються, але спусковий крючок натискати можу»

Потім були кілька штурмів під Горлівкою. Одного разу під час завдання військові потрапили під щільний артилерійський обстріл. Олександра сильно поранило.

— Розірвався снаряд, у правий бік прилетіла купа обломків — у стегно, під лопатку, у поясницю. Але це незначні поранення — у тому сенсі, що лише м'ясо пошкоджене. Дістали обломки, м'ясо зрослося. Шрапнель потрапила у праву п'ясть, пройшла па діагоналі наскрізь.

Білорусу зробили операцію на пересадку сухожиль п'ясті, воїн відновлювався три місяці. Психологічно також було складно.

— Окрім того, що хлопці загинули, побратими потім рубалися на Бахмуті, коли я лежав у лікарні. Незрозуміло було, як рука працюватиме. Права рука не працюватиме - все, ти каліка. Були думки, було сумно.

Лікарі говорили, що Олександру треба відновлюватися як мінімум півроку, і збиралися звільнити білоруса від служби, але він відмовився. Реабілітацію військовик вирішив не проходити — натомість подзвонив командиру групи і попросив забрати його з Києва. Той не відмовляв, бо довіряв рішенню «Білки» і добре розумів, що на фронті не вистачає досвідчених людей.

— Неетично було б казати: «Давай повертайся», але вони [командири] були раді, що я повернувся. Ми з командуванням спрацювалися за цей час. Це стосунки ще й дружні.

Я знав, що можу приносити користь. Не так багато людей, які вільно розмовляють англійською та українською і йдуть на штурм з групою іноземців. Це необхідно, щоби під час бою вони розуміли ситуацію.

У березні Олександр знову брав участь у штурмах. Він зазначає, що в групі був додатковим чоловіком на зразок зв'язного — першими в уражену траншею застрибували побратими, а білорус із командуванням йшли позаду.

— Тоді ще досить сильні болі були. Хлопці мені каву приносили, турбувались. Не можу сказати, що якісь великі складності запам'яталися. Я зашнуруватися не міг, тому просто обмотував мотузки довкола шнурівки. Боти гірше від цього на нозі не сиділи.

Не можу сказати, що рука відновилась, але більш-менш працює. Деякі пальці та кінцівки не розгинаються, але спусковий крючок можу натискати. Тоді міг натискати лише середнім пальцям, зараз уже й вказівним можу.

«Б**ть, пиз***ць! Переїхала, б**ть, переїхала!»

Наступивши на міну і оцінивши пошкодження, Олександр лежав на ґрунтовій дорозі і раптом почув гул техніки поруч. Повернувши голову направо і побачив, як на нього задом здає БМП.

— Я кричу: «Стій, б**ть, стій!» Дивлюся — не збирається тормозити. Вискакує український хлопець, який допомагав мене та інших поранених виносити, кричить: «Стій, стій!» БМП сповільнює хід та наїжджає мені на правий бік. Мене повертає, і БМП наїжджає трохи на лівий бік.

Тут уже не оцінював пошкодження, а бив кулаками на землі і кричав: «Б**ть, пиз***ць! Переїхала, б**ть, переїхала!» Але швидко заткнувся, коли хлопці мене взяли. Навпіл не розвалився, дивлюся на живіт — крові немає. Заткнувся і тихо їхав собі далі.

Білорус каже, що такі випадки на війні — не рідкість, і додає, що йому взагалі пощастило. Дорога розмокла після дощу, і гусениці БМП утиснули його в землю — кістки тазу зламані, тіло синє від середини стегна до поясниці, але внутрішні органи чудом залишилися цілими.

— Повантажили в медичну машину, попросив знеболююче. Попросив зняти турнікет, щоби не перетискав. Якось без рефлексії. Боляче — кажеш: «Боляче, дайте ще знеболюючого». «Ти як, нормально?» - «Нормально. Дайте води, хлопці, дайте покурити».

«Ворожі траншеї штурмувати я вже трохи не здатен, але є штабна робота»

Після підриву на міні та наїзду БМП Олександра чекало тривале лікування та реабілітація. У Дніпрі йому ампутували частину гомілки, потім виявилося, що треба відрізати трохи більше — це робили київські лікарі. Коли рана загоїлася, білорус поїхав до Закарпаття для підготовки протезу. Довелося чекати ще місяць, щоб зрослися кістки тазу.

Спершу «Білці» можна було лежати лише на спині. «Не можна було робити рухи, які задіяють кістки тазу — ну добре, є інші: із резинками для фітнесу, усякими такими штуками», — розповідає білорус.

Більше місяця військовий носив лайнери — полімерні панчохи, які допомагають сформувати куксу. Час від часу лайнер треба міняти на вужчий, і це болісно. Ще однією проблемою був фантомний біль. Кілька місяців тому Олександру щоденно кололи знеболююче, а тепер він справляється і без нього.

Білорус щодня займається з фізіотерапевтами — почав відновлювати навіть пошкоджений зап’ясток. Олександр «більш-менш упевнено» почувається на милицях, приблизно через місяць йому треба буде пристосувати протез до кукси. Воїн сподівається, що після цього почне потроху ходити сам.

— Я 16 місяців брав участь у бойових діях — це сприймається як ціле життя. Не знаю, що я робитиму після [реабілітації]. І командир телефонує, і хлопці. Вони б раділи, якби я повернувся. Ворожі траншеї штурмувати я вже трохи не здатен, але є штабна робота, підготовка бойових операцій, розвідка, комунікація з місцевими підрозділами.

В цілому я досить досвідчений і досить везучий. У мене було 11 штурмів. Я свій останній штурм пережив давним-давно. Враховуючи процент втрат, те, що у мене два поранення та ампутація ноги, — це велика удача. Я можу бути корисним, але поки не розумію, наскільки відчуватиму себе здатним.

Психологічна реабілітація, каже Олександр, йому не потрібна. У військових колах люди з ампутаціями – це нормально. Деякі знайомі військові після втрати кінцівки відновилися і добре виконують свої обов'язки, розповідає він.

— Мені кілька разів приходила в голову думка: «Блін, а як людина на протезі сприймається, умовно, в мирному середовищі? Може, там все буде сумно, і мені знадобиться психологічна допомога.

Дуже велика перевага, що моя сім'я повністю на моєму боці, мене підтримує. Я знаю, що як мінімум у частини хлопців хтось із рідних на іншому ідеологічному боці. Мені це було б дуже важко. А так все нормально».

За матеріалом "Медіазона"