«Волат і Брест померли в мене на руках». Історія білоруського фельдшера «Бровара», який вже півтора роки на війні
«Бровар» — начальник медичної служби батальйону «Волат». З березня 2022 року воює в Україні. З самого початку «Бровар» займався медициною.
«Бровар» був медиком бойової групи, брав участь у тому ж бою під Лисичанськом, де загинув командир батальйону «Волат» Іван Марчук «Брест» та ще троє бійців. «Бровар» був одним із небагатьох, хто вижив у тому бою. Зараз працює на медичній евакуації. Воїн погодився розповісти «Свободі» про себе та війну.
Надавали медичну допомогу протестувальникам у 2020 році
«Маю дві вищі освіти – біологічну та технологічну. Нещодавно працював над другою освітою. Був керівником невеликого виробництва. Через деякий час ми з другом створили подібну постановку у Варшаві. А я фактично жив між двома містами», – починає чоловік.
«Бровар» говорить білоруською, але з великою кількістю українізмів. Каже, що бажання допомогти людям виникло не на початку війни, вже у 2020 році «Бровар» виходив на акції протесту, насамперед для надання медичної допомоги протестувальникам.
«Коли люди тікали від силовиків, вони могли зламати ноги. Звичайно, бігли, що могли. Було багато гіпертонічних кризів у дорослих. Були синці від побоїв, порізи склом. Під час вибухів світлошумових гранат, дрібного каміння та скла було поранено людей. Я пам’ятаю, коли хлопцеві спину розрізало такими осколками».
Одного разу «Бровар» навіть зіткнувся з випадком епілепсії, коли демонстранти йшли на Дрозди до будинку тодішньої голови ЦВК Лідії Ярмошиної.
«Поки я допомагав людині, сталося так, що я опинився в оточенні поліції. Піднімаю голову, а навколо все чорне. Але мене не затримали. Мене затримали лише під час інавгурації лукашенка, але відпустили. Я навіть не знаю чому. Просто автозак був зачинений, постукали, але нікого не було. Завели мене в другий, там відкрили і сказали, що таких не беруть (сміється)».
«Бровар» розповідає, що завжди мав із собою рюкзак, куди складав купу бинтів, дезінфікуючих засобів, ліків від гіпертонічного кризу та інфаркту міокарда, тонометр, стетоскоп.
«Це моя найгірша втрата»
«Бровар» залишався в Білорусі до початку війни. Звісно, боявся, оглядався. Він очікував, що за ним приїдуть силовики, але продовжував жити і працювати.
«Як тільки почалася війна, через день-два я був готовий їхати в Україну. 9 березня я вже був у Києві. Враження були різні. Війна, навколо озброєні люди, блокпости, СПА працює, Буча та Ірпінь горять, а ми тихо тренуємося. У нас регулярний ритм тренувань. І це було дуже дивно, тому що за 15 кілометрів від нас йшли бої, і ми збирали-розбирали кулемети, вивчали тактику, медицину. Це був якийсь сюр, але так ми жили», – каже фельдшер.
Каже, мотивація була така ж, як і у 2020 році – рятувати життя людей.
Перша бойова операція для «Бровара» відразу була дуже важкою як фізично, так і морально. Під час неї загинув Павол «Волат» Суслав, тодішній ротмістр батальйону Калиновського. Сталося це на межі Херсонської та Миколаївської областей.
«Я був серед тих медиків, які надавали допомогу Волату, боролися за його життя. Він із групою йшов на бойове завдання і підірвався на розтяжці, надходила інформація, що він «важкий трьохсотий» («триста» на військовому сленгу — поранений. — РС). Доїхали дуже швидко, за двадцять хвилин. Але у нього були дуже серйозні травми, такі, що вони несумісні з життям. Шансів врятувати не було, двічі запускали серце, двічі реанімували. Вони привезли його в лікарню з серцем, яке ще б'ється, але крові не залишилося. У нього була сильна внутрішня кровотеча, роздроблена печінка».
«Бровар» згадує, як їхали з пораненим «Волатом» на пікапі. За кермом стояв Іван «Брест» Марчук.
«Я та ще один фельдшер тримали «Волата», а Настя «Сівер» (Мохамед. — РС) тримала нас, щоб ми не випали з машини. Я тримав дихання Пола. Їхали бездоріжжям, під обстрілом. Росіяни нас бачили і намагалися прикрити, вибухи були за 100-150 метрів, тому що ми їхали дуже швидко. «Волать» помер у мене на руках, як і «Брест» пізніше. Це моя найтяжча втрата на війні».
«Бровар» вважає, що «Волат» був найсильнішим бойовим командиром за весь час існування білоруського підрозділу.
«Куля пройшла 30-40 сантиметрів»
Однією з найважливіших бойових операцій білоруського підрозділу в Україні став штурм Херсонської області у травні 2022 року, коли білоруси разом з українцями зайняли село Лозове. Вже відомо, що багато білоруських військових, вважаючи операцію занадто ризикованою, відмовилися від участі в ній. «Бровар» був серед тих, хто одразу погодився йти в атаку.
«Я не засуджував тих, хто «мінусував». Але люди, які не йдуть на операцію, ставлять під загрозу тих, хто це робить. Ми сильно ослаблені. Сама ситуація була дуже поганою. Нам хтось зверху допоміг, щоб ми вийшли неушкодженими», – каже фельдшер.
Серед понад півсотні білорусів, які брали участь у тій контратаці, лише кілька людей отримали не дуже серйозні поранення.
«Я був фельдшером передового загону, був серед тих, хто йшов першим. Ми все добре зробили, я залишився задоволений роботою. Вони допомагали багатьом українцям, витягували їх під снайперським вогнем. Це зігріло мою душу. Там ми втратили українського командира, якого довго шукали вночі. Було дуже важко, дивом знайшли. Дякую всім, хто його шукав. Був сильний артилерійський обстріл, я дивуюся, що ми це пройшли і нікого не покинули. У Лозовому наді мною працював снайпер, трохи промахнувся, куля пройшла на 30-40 сантиметрів».
«Фактично у Атома не було спини»
Але найважчою операцією для «Бровара» стала операція 26 червня 2022 року, в якій під Лисичанськом загинули Іван «Брест» Марчук, Василь «Сябро» Парфянков, Василь «Атом» Грудовик, Вадим «Папік» Шатров. А Ян «Тромблі» Джурбейка та Сергій «Клещ» Дзогцев потрапили в полон.
«Ми були дуже глибоко в тилу, на базі. Нам подзвонив Ваня «Брест», сказав, що нам потрібно виїхати на дві години на зустріч. Питаю, чи потрібно йому. Він каже, що так. Пішов збиратися. Це був початок операції. Ми співпрацювали з групою грузинів, вони нас страхували».
Так сталося, що білоруська група пішла вглиб позицій росіян. Їх помітили, почалася перестрілка.
«Брест» прийняв бій. Він стріляв з протитанкової зброї по танку, який йшов на нас, і під час пострілу його фактично вбили, дуже-дуже поранили. Я підповз до «Атома». У нього була величезна рана на спині, точніше, фактично спини не мав. Такі рани на полі бою не лікують. Я заявив, що насправді він «двохсотий» (на військовому сленгу – убитий).Ми обмінялися буквально кількома словами «Атом» сказав, що він, «на жаль, все».
Білорус каже, що був за 5-10 метрів від пораненого «Бреста», але пройти туди не було як.
«Я бачив його поранення, була важка черепно-мозкова травма, з-під шолома капала кров. Руки і ноги були зламані, бо лежали не під кутом. Сам Іван був непритомний. Така травма, що його можна було евакуювати лише на фіксованому щиті. Це не евакуація під час бою. По тому, що я побачив, одразу записав у «двохсотку».
З усієї групи полку Калиновського вціліло лише троє – «Бровар», солдат, який просить не називати його позивного, та «чех» (це справжній чех, який з самого початку воював на боці білорусів).
«Я чув команду на евакуацію від українського командира. Кричав людям, які були поруч зі мною. В результаті ми заповзли на сходову площадку, звідки вийшли. Я повз уздовж поля, щоб танк мене не побачив. Як би я піднявся, мене б одразу розстріляли. Потім доповз до «зеленки», то повзом, то йдучи. Я сильно захворів, почав вводити собі наркотики, щоб рухатися далі. Коли зв'язок відновився, я сказав своїм, що рухаюся, щоб мене випадково не розстріляли як ворога. Доповз до наших і далі нічого не пам’ятаю».
«Бровар» отримав контузію від пострілу танка, який убив «Атома». Білорус каже, що тиждень не міг нормально говорити і близько трьох тижнів не міг рухатися.
«Бреста» усі називали «бойовим гномом» (сміється). Я часто приходив до нього, тому що Іван мав проблеми зі спиною. Я вечорами його розтирав, то півгодини, то годину. Він був прямий, гострий, все говорив в очі, ніколи не кидав братів у біді, піклувався про кожного, він був нашим старшим братом, мав досвід, на нього можна було покластися, він для нас був горою, ми відчували його захисту. Ми розуміли, що без його відома нас на якусь м’ясорубку не відправлять, а якщо буде м’ясорубка, то він буде стояти поруч».
Фельдшер каже, що перед операцією у нього не було поганих передчуттів. А після бою довго була апатія, я не знаходив стимулу рухатися далі. Але через півтора місяці знову вирушив на бойове завдання.
«У Бахмуті за день могло поступити 200-300 людей»
На початку осені білоруси діяли на запорізькому напрямку фронту. «Бровар» називає той період більш-менш мирним. На початку листопада батальйон «Волат» перенаправили до Бахмута.
«Я добре пам’ятаю операцію за участю українців, вони пішли на штурм, і нам сказали, що ви будете нашими медиками. На штурм їхала ціла рота, а нас було лише двоє білоруських медиків. А ми прийняли того ранку двадцять шість поранених. Це був найнапруженіший день війни. Було дуже важко, але впоралися, усіх евакуювали. Жодна людина, яка прийшла до нас, не померла».
Білоруський воїн погоджується, що Бахмут був справжнім пеклом.
«Була така кількість людей, які говорили, що цього не описати. За добу на стабілізаційні пункти могло прибути 200-300 осіб. Ви можете розділити це число на три і отримати кількість загиблих. І це день! Зазвичай, звичайно, менше, але були такі дні».
Для «Бровара» питання, чи допомагати пораненим росіянам, які потрапили в полон, завжди є складним.
«Сумніви є завжди. Завжди вважається, що не варто, але у нас є зобов’язання, умовності. А коли бачиш полоненого росіянина, думаєш, що в майбутньому це наш обміняний. Це заохочує їх залишати живими».
Фельдшер також згадав найважчий випадок, з яким йому доводилося мати справу, коли людина вижила.
«Це була політравма: був масивний гемопневмоторакс, важка черепно-мозкова травма. Коли до нас прийшла людина, у неї вже була стадія декомпенсації, ми її втратили. Але їм вдалося його стабілізувати, наситити кров киснем, підвищити тиск, стабілізувати серцевий ритм. Ми навіть не сподівалися, що вийде. Але він молодець, бо хотів жити».
«Іду то з автоматом, то з пістолетом»
«Бровар» бере зброю на завдання. Каже, тричі йому доводилося брати участь у стрілецькому бою.
«Автомат Калашникова у мене був давно, навіть у Лисичанськ з ним їздив. Згодом мені дали кулемет «цезет» (зброя чеського виробництва CZ 805 BREN). Ще пізніше його замінили на бельгійський кулемет FN SCAR. Зараз я ходжу на завдання або зі SCAR, або з австрійським пістолетом Glock. Медикам важко працювати з автоматом, тому використовуємо пістолет. Якщо я розумію, що завдання буде в зоні, де можлива перестрілка, я беру автомат».
Білорус уже півтора року воює. Каже, що найголовніше – знайти мотивацію та нові виклики.
«Я постійно вчуся, намагаюся працювати швидше, більше. Зараз нести медичну службу в складі батальйону «Волат» – це просто стимул».
«Бровар» каже, що вірить насамперед у визволення України від окупантів. Він не загадує наперід, що буде з Білоруссю в результаті цієї війни. Але він переконаний, що без вільної України не може бути вільної Білорусі.
«Найнеприємніше на війні, коли гинуть твої брати. Отже, відбувається те, чого ви могли запобігти. І найприємніше, коли вдається їх врятувати», – завершує свою розповідь «Бровар».
Перекладено з сайту "Радіо Свобода"