«Я читав про такий жах в Алексієвич». Білоруські новобранці-добровольці розповіли, як війна в Україні змінила їхні плани
Рік і вісім місяців в Україні йде війна. За цей час захищаючи Україну загинуло щонайменше 35 білоруських добровольців. Восени 2023 року «Свабода» поспілкувалася з двома добровольцями, які щойно пішли в полк Калиновського. Зараз обидва вже були на бойових завданнях. Як війна змінила їхні погляди та плани?
«Це захоплююче бачити ворожу техніку у вогні»
Артему (імена співрозмовників змінено з міркувань безпеки.) трохи більше 20 років. Після подій 2020 року в Білорусі переїхав до Польщі. Він працював в IT-індустрії і, за його словами, непогано заробляв. У Польщі у 2022 році проходив військову підготовку, організовану асоціацією колишніх силовиків ByPol.
Артем каже, що не думав їхати в Україну, але навесні 2023 року вступив до лав білоруських добровольців полку імені Калиновського. Зараз юний воїн служить у батальйоні «Литвин» оператором безпілотника.
Нещодавно Артем був у перших бойових вильотах. До цього вчився і чекав на військовий квиток. Тому що ця процедура займає певний час.
«Деяким швидше, деяким довше. У моєму випадку на це пішло п'ять місяців. Чому так? Ну, напевно, всяке буває. Тут не відразу кидають в бій, навіть якби ти хотів. Зараз я працюю з БПЛА, оператором безпілотника», – розповідає білорус.
Він потрапив на одну з гарячих ділянок фронту. Але уточнює, що «не в найгарячішу точку».
«Для мене це була звичайна робота. Враження хороші. Тому що служба йде, ми знищуємо ворога, і я це бачу через камеру дрона. Не всі напрямки вдалі, але там, де я служу, там робота йде досить добре. Я багато разів бачив ворожу піхоту та техніку через камеру безпілотника. Я також спостерігав, як завдяки нашій роботі потім горить техніка. Красиво. Мене це захоплює. Внутрішні враження були такі, що я приношу тут користь», – пояснює Артем.
«Я не планую залишатися до кінця, тому що кінця може і не бути»
Артем каже, що завдяки своїй освіті, знанням фізики, математики та програмування йому було легше розбиратися в дронах. Він зазначає, що дрони «з неба не падають».
«FPV-дрони (швидкісні коптери, керовані за допомогою спеціальних шоломів.), по суті, є витратним матеріалом. Напевно, багато хто бачив кадри з фронту, як такий безпілотник ефективно знищує ворожий танк. Але за красивими кадрами не видно ще 10 таких дронів FPV, які втратили зв’язок, промахнулися або потрапили в зону РЕБ (радіоелектронної боротьби) противника. Тому не можна сказати, що у нас є все, і багато», – каже волонтер.
За його спостереженнями, в Україні добре працюють горизонтальні комунікації. Широкі знайомства з різними людьми, організаціями, командами допомагають волонтерам придбати дрони.
«Багато чого ми купуємо за власні гроші – по-простому скидуємося. Бо іншого шляху немає. Донорів стало менше, бо люди втомилися від війни. А нам потрібні дрони, антени, станції. Тому що ми хочемо працювати ефективно. Я б також сказав, що нам не вистачає людей. Якби їх було більше, це теж сприяло б нашій ефективності», – вважає Артем.
За його словами, війна триватиме ще довго.
«Фронт встановлено, всі сторони окопалися. Так пройшло більше року. Я не планую залишатися тут до кінця. Бо може не бути кінця. Я буду тут до тих пір, поки відчуватиму, що я потрібний, що я роблю тут щось важливе. Піду, коли зрозумію, що більше не можу і що тут є люди, які мене замінять», – пояснює білорус.
Про це волонтер не розповідає рідним і близьким у Білорусі.
«Важко, що я не можу їм нічого розповісти про те, чим я насправді займаюся – заради їхньої ж безпеки. Я брешу, що я в Польщі і в мене все добре. Важко брехати, але я готовий потерпіти», – каже він.
У першій розмові зі «Свободою» Артем сказав, що залишатиметься в Україні до перемоги та звільнення Білорусі. Тепер його думки змінилися.
«Скажімо, якщо буде можливість, я поїду визволяти Білорусь. Але чи з'явиться така можливість? Не знаю. Раніше я був більш оптимістичним щодо цього. Тепер я розумію, скільки це займе часу. І я частково втратив надію. Але я думаю, що в майбутньому щось можливо. Водночас я розумію, що це може відбуватися дуже-дуже повільно», – пояснив волонтер.
Після повернення до цивільного життя Артем планує повернутися до програмування. «Це поки що для мене найзвичайніший, нецікавий, але найнадійніший варіант», — додав він.
«Я бачив на власні очі те, що читав у Світлани Алексієвич»
Сергію майже 50 років. У Білорусі переслідувався режимом Олександра Лукашенка, відбував термін за «політичною» статтею. Після нового тиску з боку силовиків Сергій вирішив поїхати жити до Польщі. Там у нього виникла думка вступити до полку Калиновського. Це було навесні 2023 року.
«Це не було спонтанно, емоційно. Я багато думав і розмірковував. Я бачив повідомлення в полк, що їм потрібен хороший водій і механік. Це саме моя спеціальність. Я вирішила поїхати», — сказав білорус в інтерв’ю «Свободі» цієї осені.
На оформлення документів йому теж знадобилося кілька місяців. Зараз Сергій перебуває в одному з українських міст на «гарячому напрямку».
«Адаптація до війни. Страх Божий, що тут відбувається. Про це читала у Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя». Навколо – біль і горе людей, зруйновані села і половина міста, де ми зараз знаходимося», – розповідає доброволець.
Каже, чи не в кожній українській родині в місті, де він зараз перебуває, хтось загинув на фронті. «Проїжджаєш по цвинтарю – все вкрито українськими прапорами. Якщо все це бачиш на власні очі, то просто страшно», – каже білорус.
Сергій додав, що залишиться в Україні і допомагатиме там «наскільки буде потрібна моя допомога».
За матеріалом "Радіо Свобода"