«Я хочу бути корисною і з повагою ставитися до країни, яка прийняла мене». Звільнена за жовто-блакитну стрічку вчителька розповіла про своє нове життя в Польщі

У 2022 році, після початку війни в Україні, вчителька історії Лариса Секержицька прийшла на урок із жовто-блакитною стрічкою у волоссі. Адміністрація викликала на неї поліцію, потім був суд, звільнення і переїзд до Польщі. Зараз із чоловіком і двома доньками Лариса починає нове життя в Познані, проводить онлайн-заняття зі свого предмету та волонтерить у «Білоруській школі» для дітей емігрантів. Вона відверто розповіла виданню «1387» про важке рішення виїхати, адаптацію, вивчення польської мови, про пошуки себе та про те, чи стикається її родина з нерозумінням місцевих жителів.

- Ларисо, як пройшли останні місяці життя в Бобруйську після звільнення?

– Для мене питання складне... Швидше за все, мій мозок хоче забути про якісь дні та події і видавлює цю інформацію. Хочу зауважити, що раніше я завжди вела щоденник, це практика для розвитку особистості. Але, починаючи з подій, які сталися в школі, я перестала це робити.

Наша родина тривалий час жила в стані внутрішньої еміграції. Влітку ми їздили на дачу і жили там майже весь час, приїжджаючи в місто тільки у справах і за продуктами. Мені було комфортно там, на дачі.

А в місті, навпаки, було незатишно. Важко було психологічно бути поруч з людьми, для яких нібито нічого поганого навколо не відбувається. Для них картина світу не змінилася. Ми з Андрієм все це емоційно пережили.

Офіційний лист про розірвання контракту прийшов в середині літа, я забрала трудову книжку в кінці серпня. Це був місяць переосмислення та прийняття важливих рішень. На написання посту в соцмережах про моє звільнення пішов місяць .

На пост відгукнулося багато людей. Так, пропозиції та нові студенти з’являлися майже щодня, більшість із них онлайн. Я змогла продовжити навчання. Працювала і з тими, хто готувався до ЦТ. Але все ж найбільше я люблю працювати з живими людьми.

Мені писали люди з різних країн світу. Батьки, які виховують білорусів, вважають, що їхнім дітям потрібні знання з історії Білорусі. Це мене дуже підтримувало.

Допомогли мої колишні студенти і зовсім незнайомі люди, після п'яти рукостискань, як я тоді писала у своєму пості. Я відчувала, що людям не байдужа моя ситуація. Хотіли, щоб я мала хоч якусь зарплату, щоб я не покидала викладання.

І ще один цікавий момент стався після звільнення. Це була середина вересня 2022 року. Веду онлайн-заняття, пізній вечір, чоловік повернувся додому з дівчатами з танців. Чую такий галас піднявся. Я так розумію, що туди привезли якусь тварину. Це виявилося маленьке кошеня.

На той момент ми з Андрієм вже говорили про те, що, швидше за все, доведеться їхати. Я кажу: «Не можемо взяти кошеня». Чоловік погодився, що треба шукати інших власників, навіть розмістив оголошення в соцмережах, на сайті міста. Але все пішло за іншим сценарієм.

Так, наступного дня чоловік відвіз кошеня до ветеринара. Там почистили вуха, поставили щеплення та мікрочіп. Я знала, що якщо це кошеня хоч раз заночувало в нашому домі, воно буде нашим. Так і вийшло - цей кіт зараз у нас у Польщі.

Під час нашого переїзду вона залишилася з батьками. Відомий факт, що багато місцевих орендодавців не надто раді переїзду з тваринами. Згодом, коли у нас була можливість забрати кішку, вона приїхала до нас сама, з переноскою. І тепер Рися живе з нами, як справжній член сім'ї! Можна сказати, в головних ролях.

Підсумую, що останні місяці життя в Білорусі були непростими часами. Тоді я бачила усе, як крізь туман. Але знаєте, тепер я дивлюся на все іншими очима.

– Рішення піти було раптовим? Чи вдалося перед від’їздом попрощатися з рідним містом?

– Коли вирішили їхати, хотілося попрощатися з малою батьківщиною, з рідними, а також відвідати цвинтар, де поховані мої батьки. А по дорозі на Полісся ми навіть трохи помандрували, відвідали різні цікаві місця, той же Мирський замок, щоб діти запам’ятали Білорусь.

І рішення поїхати прийшло раптово. Я дала інтерв’ю для 1387.by, яке передрукували деякі ЗМІ, які зараз вважаються небажаними в Білорусі. На мій погляд, це було нормально, просто я чесно відповіла на всі запитання, пов’язані з моїм тодішнім життям, своєю думкою про стан сучасної освіти.

Але це були думки, які я теж висловлював під час роботи в школі. І моя думка, до речі, не змінилася. Бо я вважаю, що білоруської освіти немає! І це вже давно. І нехай на мене обурюються люди, які працюють у цій сфері...

І працюють вони в ньому ні за що. Якби кожен на якомусь етапі зупинився і усвідомив свою цінність як професіонала, спеціаліста, він би не зміг працювати в цій системі. Але, природно, цього не буде... Я знаю хороших, чесних викладачів, дякую їм за самовіддану працю.

Тож після завершення інтерв’ю я була сповнена благоговіння, тому що тієї осені в Білорусі почалося те, що очікувалося: людей почали активно саджати. І навіть мій суд видався кумедним, бо він був просто сюрреалістичний, як у якійсь книжці. А потім почали арештовувати людей за те, що вони йшли на мітинг, за якісь фото. Очищаюча хвиля.

Це збіглося з тим, що влада затвердила рішення, згідно з яким дітей ідеологічно виховуватимуть у дитсадку. Я уявляла, що моя Аделька такою виросте. У школі почали вводити обов’язковий загальний елемент шкільної форми, що навіть викликало суперечки в нашому батьківському чаті.

Я відмовилася від цього елемента, але поступилася на прохання вчителя, і в результаті так і не купила цю краватку. Ми з Андрієм поговорили і дійшли висновку, що на батьківщині нам буде важко.

Так складалися різні пазли, і я розуміла, що в Білорусі найближчим часом не буде добре. Все, що я побачила, було жахливо. Це були ті самі дзвіночки, які свідчили, що нормальної дитини в нашій країні виростити не вийде. А ще дорослим дуже важко підтримувати здоровий психічний стан, а крім того, фізичний.

Ми з чоловіком хотіли одного, щоб наші доньки жили у вільній країні і були вільними людьми, щоб вони жили, а не виживали.

– Ви скоро визначилися з країною, куди поїдете жити?

- Не скоро. Вибирали між Польщею та Литвою. Спілкувалися з тими, хто вже переїхав, розпитували про роботу, житло, ціни та зарплати. Я вдячна своєму чоловікові Андрію, що він досконально вивчив це питання - в тому числі і можливість вивчити мову, і самореалізуватися. Правозахисники допомогли нам і з консультаціями, і з переїздом, бо в нас навіть віз не було, і ми розуміли, що самі не впораємося.

Зрештою, ми вирішили, що поїдемо до Польщі. Ментально ця країна здавалася ближчою. І ми ще не пошкодували про свій вибір. Мені подобаються люди, можливості, і мова набагато легша. Поки що ми не напрацювалися, щоб визначитися із зарплатами, але ми орієнтуємося в ситуації і розуміємо, які гроші тут можна заробити.

– Як пройшов адаптаційний період для вас усіх?

— У кожного різне. Хочу зауважити, що рік проживання тут був не таким легким, як здавалося спочатку. Найважче було нам з молодшою ​​Аделькою. Але й Вероніці та Андрію спочатку було нелегко.

У нас були цікаві зустрічі з білорусами, ми навіть знайшли тут знайомих, у тому числі з Бобруйська. Але не це рятує вас психологічно від усвідомлення того, що ви не можете повернутися на батьківщину.

Найгірше було Адельці, бо вона маленька, і ми три місяці не могли знайти для неї садочок. Аделька дуже відкрита людина. Вона ходила на майданчик, щоб грати з іншими дітьми, але вони не приймали її в свої ігри, тому що вона розмовляла мовою, яка була незрозумілою для маленьких поляків. А їй потрібен був цей контакт.

Зараз вона найактивніша з нас у стосунках із місцевими. Андрій серйозно зайнявся пошуком дитсадка, дійшов до міської комуни. У підсумку ми отримали місце, причому досить близько до дому – за місцевими мірками. Це близько півгодини ходьби. Тож зараз донечка щаслива, пройшла процес адаптації, в тому числі й до мови.

Мені важко говорити за Андрія.

У перші дні у нас взагалі був такий романтичний настрій – нова країна, інші можливості, все так цікаво. В адаптації найголовніше знайти своє місце, почати працювати, реалізуватися, а для цього велике значення має володіння мовою.

Веронічка адаптувалася швидше за всіх. Вона дуже любила школу, із задоволенням бігала, брала участь у всіх конкурсах – вчитель її дуже підтримував. Не скажу, що весь клас її відразу прийняв, тому що діти досить жорстокі.

Але вона наша маленька дівчинка. Ходила на додаткові заняття, на екскурсії, в басейн. Вероніка активна, тому, на щастя, навчальний рік закінчила нормально, її похвалили. Лише одна з чотирьох вивчала англійську, бо в Білорусі її взагалі не вивчала. І тут мені довелося вивчати одразу дві нові мови: англійську та польську.

Після переїзду я продовжив працювати онлайн зі своїми учнями, з’явилися нові. Я провела кілька відкритих лекцій з історії для білоруської діаспори. Поки що я не знайшла постійної роботи. Але я серйозно досліджую питання, ким я можу бути тут.

З огляду на те, що у мене новий життєвий етап, я можу спробувати себе не тільки в педагогічній діяльності, але й бути ким завгодно. Тобто я не зможу працювати вчителем історії в польській школі, і це факт. Тут історик з білоруською педагогічною освітою може займатися науковою роботою лише через певні університети Східноєвропейського партнерства. Але я не хочу рухатися в цьому напрямку.

У вересні почала працювати «Білоруська школа вихідного дня» на базі «Академії доброї освіти». Торік така ж школа працювала у Варшаві. Коли ми почали рекламувати це в Познані, до нас записалося близько 90 дітей! Ми були приємно вражені.

Для такої кількості потрібно багато відповідних приміщень для занять і всього сім викладачів-ентузіастів. Викладаю історію, є білоруська мова та література, культурологія, світова культура, творчість, малювання, танці, вокал. Такі класні розваги для дітей! Ми намагаємося зробити їх не шкільними, а більш ігровими, щоб їм було цікаво.

Я продовжую онлайн-заняття з учнями різного віку і готова приймати нових. Я серйозно розширюю свої знання та навички в просуванні та організації онлайн-освіти. Так, влітку я пройшла курс у «Спрут» – «Створення онлайн-курсу». Зараз також маю навчання на різних білоруських майданчиках.

Звичайно, я не хочу відкидати історію, тому що маю хороший досвід у цій сфері. Але я все більше приходжу до висновку, що тут можна піти повчитися на півтора року, отримати післядипломну освіту і займатися різними справами – малювати, наприклад, що я дуже люблю, чи ще чимось.

Зараз я не можу сказати, що я знайшла відповідь на питання: що я хочу робити далі? Приділяючи більше уваги моїм онлайн-класам... У будь-якому випадку, моя історія продовжиться тут.

– Ви іноді викладаєте свої малюнки в соцмережах. Чи допомагає хобі впоратися з сумними думками?

– До речі, я привезла із собою гітару з Білорусі, хоча Андрій радив залишити її до літа, бо ми думали, що через півроку приїдемо до батьків. Пізніше вони зрозуміли, що цю ідею краще не реалізовувати. І так — я носила із собою гітару та інструменти для малювання. Це моя віддушина — граю на гітарі, співаю, малюю. Не скажу, що маю на це багато часу, тому що хоч і не працюєш по 8 годин, час витрачається на багато речей.

– Чи швидко вдалося вивчити польську мову?

– Мушу визнати, що я ще не встиг добре вивчити польську мову. Це займає не один рік. Як я вже сказав, у мене спочатку був досить важкий психологічний стан. Довго не могла відірвати від серця Білорусь. Мої думки були про неї, я сподівалася повернутися, зробити багато чого для неї - і тепер я хочу. І я роблю. Я вірю, що думки матеріалізуються. Так, світ викинув такий твір, як «Білоруська школа», відкриті лекції з історії, про мої думки про Білорусь.

Я розумію, що маю здібності. Можу навіть викладати німецьку мову, бо маю освіту. Тут є можливість працювати з німецькою мовою, тому зараз займаюся повторенням, відновленням знань. Поряд з Німеччиною є певні гарні перспективи. І навіть можна займатися репетиторством, тому що тут у школі багато учнів мають дві іноземні мови, а німецька популярна.

Через те, що довго не вдавалося відірвати Білорусь від серця, польську мову не вивчали належним чином. Зараз ходжу на курси, це групові заняття з викладачем з України — і вийшло, мені подобається цей процес навчання.

На мою думку, польська та білоруська мови схожі, тому труднощів із розумінням немає, але є з вимовою та граматикою. Я багато читаю, слухаю, Андрій присилає мені відео на YouTube та інше. Так, я вже можу багато сказати, але мовний бар’єр все одно відчувається.

У мене є мотивація, тому що я хочу працювати тут не лише з білорусами, а й з місцевими. Я хочу бути корисною, спілкуватися і з повагою ставитися до країни, яка мене прийняла. І хоча з помилками, але висловити подяку тим людям, які нам тут допомагають.

Аделька безсоромно базікає польською! Але Вероніка теж хороша дівчинка, польська мова їй йде краще, ніж російська у білоруській школі, і до кінця року писала майже без помилок, що я вважаю великим успіхом. Також Андрій дуже інтенсивно вивчає польську мову. Але з поляками у нього більше стосунків, є можливість попрактикуватися.

Намагаємося якомога частіше спілкуватися з місцевими, навіть ходили в аматорський театр. Я розумію, що лише стосунки з поляками дадуть нам новий рівень володіння та розуміння мови.

– А з самими поляками проблем не було? Бо іноді читаєш про якісь непорозуміння, особливо після війни...

– З поляками у нас немає жодних труднощів. На щастя, я зустріла тільки хороших людей, ввічливих, вони позитивно реагують на прохання говорити зі мною трохи повільніше, щоб я все зрозуміла.

Велика підтримка і в школі від вчителя, і в садочку. Є люди, які, почувши про нашу ситуацію, висловлюють бажання допомогти, наприклад, запитують у начальника про роботу.

Поляки знають про ситуацію в Білорусі. Наша історія переїзду викликала співчуття у місцевих. Вони були раді, що нам вдалося втекти і ми не в тюрмі. Вони знають про насильство, яке відбувається в країні.

Скажу більше: тут доводилося зустрічати білорусів, які виїхали до 2020 року, які взагалі не розуміють, що відбувається на їхній батьківщині. Вони ніби живуть із закритими очима. Таке враження, що вони дивилися білоруське телебачення і з недовірою слухали те, що ми говорили. Такі випадки були шоком, адже поляки знають ситуацію в Білорусі краще за деяких наших співвітчизників.

Поляки приїжджають на різні білоруські заходи просто підтримати. На «Тиждень білоруської культури» прийшло чимало місцевих жителів, деякі з них допомагали в організації свята. Тобто Польща не перебуває в інформаційному вакуумі, на відміну від деяких білорусів.

Хочу зауважити: у Польщі хороша підтримка держави, є різні можливості, і якщо у вас є голова на плечах, ви зможете тут себе реалізувати.


Перекладено на українську із сайту "Наша Нива"