«Якщо перебудовувати, то є можливість зробити все по-іншому…»

Даниїл Аленіус – білоруський блогер, автор YouTube-каналу Danelius про містобудування, 8 місяців воював проти російських окупантів в Україні у складі полку ім. Кастуся Калиновського з позивним «Фін». Даниїл поділився з Радіо «Унет» не лише своєю історією, але й думками про військове містобудування.

— 24 лютого 2022 року я зустрів у Варшаві. Я не спав до 2-3 години ночі, тому що стежив за темою і розумів, що, мабуть, все-таки почнеться повномасштабне вторгнення. Потім я трохи заснув, а приблизно через півтори години прокинувся і вже дізнався про початок вторгнення.

Тоді двоє моїх хороших друзів хотіли поїхати в Україну брати участь у бойових діях. На той час не було відомо ні про полк Калиновського, ні про батальйон, ні про білоруську сотню. Тоді анонсували лише створення іноземного легіону. Ми пішли в консульство України і перепробували всі можливі способи.

Тоді мої друзі успішно поїхали до Калиновців. Я допомагав біженцям, чим міг. У той час я мав досить складні обставини життя у Варшаві.

– Коли і чому ви вирішили взяти участь у війні та поїхати в Україну?

– В принципі, такі думки були з самого початку. Мене стримувало лише те, що я думав, що буду вступати до університету, оскільки урбаністика – це те, чим я займаюся давно і про що мріяв багато років. Я думав, що принесу користь Україні вже під час реконструкції. Але у 2022 році мені не вдалося вступити, і через деякий час мене вже ніщо не тримало у Варшаві.

У жовтні я звернувся до бота і з того моменту жодної секунди не пошкодував про своє рішення. Я роблю саме те, що мені потрібно, і не думаю, що я десь більш потрібний, ніж тут.

Здебільшого від початку займаюся налагодженням зв’язку електронного обладнання. Військова справа багато в чому залежить від налагодженого зв'язку. Я трохи просунувся в цьому, хоча відповідної спеціальності не мав.

– Якою Ви побачили Україну і війну, коли приїхали після навчання?

— Коли я востаннє був у Києві перед 2022 роком, мені здавалося, що країна змінюється на краще. Я бачив, як розвивалися міста. Коли я приїхав в Україну в листопаді, я просто опинився в темряві, коли не було світла, коли Київ був ще наполовину безлюдний, на мій погляд, навіть порівняно з тим, як зараз.

Потім звикаєш до цих моментів життя країни під час війни – до повітряної тривоги, до вимкнення світла і так далі. Мене дуже вразило те, наскільки спокійно українці поводяться в таких обставинах. У них таке горизонтальне спілкування між людьми.

Мені довелося побувати в містах, які були не тільки під артилерійським, а й під мінометним вогнем – ближча поразка.

Найбільше враження залишилося, коли з'явилися місцеві жителі, звідки, здавалося б, уже всі евакуйовані. Були люди, які відмовлялися від евакуації навіть у тих місцях, де вже руйнувалися багатоповерхівки.

Особливо я не мав можливості спілкуватися з такими людьми. Я чув, що наші побратими теж намагалися розмовляти з цими людьми, щоб вони евакуйовувались. Але, деякі люди перебувають під впливом, можливо, пропаганди і думають, що росіяни їм нічого поганого не зроблять. Такі люди, на жаль, є. Є люди, які вже похилого віку і їм психологічно дуже важко покидати домівку.

– З точки зору урбаніста, коли ви бачите ці зруйновані міста, які думки виникають?

– Думки різні. З одного боку, шкода бачити зруйновані міста. Наприклад, той же Бахмут дуже добре спланований, сама мережа вулиць, сама ідея міста. З іншого боку, ти як урбаніст часто замислюєшся про містобудування, ті ж мостові переходи. І ці знання про містобудування допомагають зрозуміти, як можуть відбуватися бойові дії в місті.

Я дуже часто думаю про те, що буде після війни, після перемоги. Так, ми отримуємо великий регіон із серйозними викликами. Але річ у тім, що там була зруйнована радянська, хрущовська панельна архітектура. І, при перебудові, є можливість зробити все по-іншому, все по євробуду.

Не втрачаю тему урбаністики та архітектури. Зараз я саморозвиваюся. А після перемоги, можливо, зможу отримати архітектурно-містобудівну освіту, в тому числі і в Україні. Я зараз багато про це дізнаюся.

Я сподіваюся, що ми зможемо гарно відбудувати ці міста. І згадуватиму не лише про жахи війни, а й про перемогу.

Я вважаю, що країна, яка живе поруч із таким сусідом, незалежно від того, в якому стані цей сусід знаходиться, який у нього уряд, завжди повинна розраховувати на можливість агресії. І це не тільки містобудівні теми: будинки з бомбосховищами – це точно, просто за стандартами вони мають бути, як в Ізраїлі. Але й щодо інженерних інфраструктурних споруд – мостів, тунелів.

Це стосується і освіти. Щоб усі знали про мінну безпеку, про поводження зі зброєю, про тактичну медицину. Це справа України, але я буду дуже радий, якщо і в Україні, і в Білорусі після перемоги всі громадяни знали, що ворог поруч і що завжди потрібно тримати себе в тонусі.

– Наскільки реально брати участь у звільненні Білорусі від диктатури і від такого нахабного входження туди Росії силами полку Калиновського та інших частково білоруських частин, які зараз воюють на боці України?

– Звичайно, я приїхав сюди не лише заради перемоги України. Від перемоги України залежить і наша перемога. Але без активної діяльності громадянського суспільства Білорусі, без активної позиції білоруських військових в Україні неможливо, щоб щось зникло в Білорусі само собою.

Ми робимо все можливе. Я довіряю хлопцям, з якими борюся. Я також довіряю тим людям, які тут багато чого роблять. І в мене немає думок: а може, так, а може, так. Я вірю, що Білорусь буде вільною, в тому числі і завдяки нам.

Матеріал з «Наша нива»