Заступник командира батальйону "Литвин": Якщо є професіоналізм, героїзм не потрібен

«Сенат» — заступник командира батальйону «Литвин» по бойовій роботі. У боях під Бахмутом був поранений. Після трьох тижнів у госпіталі він повернувся до братів і сестер і розповів «Свободі» про війну в Україні та майбутнє Білорусі.

«Сенат» зберігає анонімність і відмовляється публічно повідомляти подробиці свого особистого життя. Розмова з ним була ще до того, як стало відомо про нову групу загиблих «калиновців».

«Я допомагаю українцям»

— Яка мотивація білоруса йти воювати, ризикувати єдиним життям на війні в Україні?

– Скільки себе пам’ятаю, цікавлюся білоруською історією, культурою та мовою. Тому я маю білоруську ідентичність. У Білорусі не всі ідентифікують себе як білоруси, особливо на високих керівних посадах. Через це Білорусь опинилася під гібридною окупацією рф. Я допомагаю Україні боротися зі спільним ворогом. Я допомагаю. Як багато іноземних громадян тут, в українській армії, які кажуть, що прийшли допомагати, а не перемагати замість українців. Адже ніхто, крім українців, не звільнить країну від окупантів. Я сподіваюся, що паралельно можна побудувати справжню білоруську визвольну армію.

– Чому ви обрали місцем служби саме полк Калиновського? Ви їздили в Україну в складі підрозділу «Погоня»?

– Так, спочатку я був у Погоні, також тренував людей з ByPol. Але пішов у полк Калиновського. Бо зрозумів, що той самий план «Перемоги» — на мирний час. Не вистачало фахівців, щоб підготувати, скажімо, нормального розвідника. Тому що це не так просто. Розвідник повинен мати певний характер. Я мав зв’язки з різними білоруськими підрозділами в Україні. І побачив, що системного стратегічного підходу немає. До осені 2022 року система, структура і стратегія були в полку Калиновського. Тому ми до них приєдналися. Але я хочу сказати, за моїми спостереженнями, що більшість «військових» білорусів – тих, хто воює, хто навчається, хто в запасному полку, хто в «знаменах» чи в Білорусі, недооцінюють лукашистів і переоцінюють себе. Це говорить про білоруський інфантилізм, який яскраво проявився у 2020 році. Ми тоді вчинили по-дитячому, тому що має бути холодний розрахунок, а не емоції. Де холодний розрахунок – там успіх, де емоції – там буде поразка. Холодний розрахунок тут, на війні, взагалі дасть перемогу. Хоча не в найближчій перспективі, але в довгостроковій.

«Героїзм – результат не професіоналізму»

– Яка, на вашу думку, перспектива росіян під Бахмутом?

– Я брав участь у боях під Бахмутом і отримав там поранення. Російська армія взяла місто. Але що далі? Динаміка подій на фронті показує, що Бахмут буде оточений вогнем українців. Надовго накриють вогнем Бахмут. І це буде військова поразка росіян. У той котел будуть кидати живу силу і техніку або планомірно прориватися, як це було в Херсоні. Це станеться, якщо українці продовжуватимуть системно діяти навколо Бахмута. Ми діяли на флангах, допомагали 3-й десантно-штурмовій бригаді звільняти та утримувати територію. Місцями від наших позицій до їхніх було близько 70 метрів.

Мене там поранили – осколок влучив у стегно, глибоко зайшов у ногу і там залишився. Це сталося, якщо без подробиць, то через певні помилки наших сусідів і відсутність злагодженості в діях. Взагалі я вважаю, що багато втрат і поранень пов’язані з людськими помилками. Що ж, рана – це теж досвід. Забрали мене і пораненого українця, але він помер. І я скажу, що героїзм приходить із браком професіоналізму. Якщо є професіоналізм, не потрібен героїзм.

Повертаюся до наших втрат, у тому числі, насамперед, білоруських (розмова відбулася ще до оголошення про чотирьох нових загиблих білоруських добровольців). Я вважаю, що люди гинули або через помилки, або через те, що вони були недостатньо підготовлені. Або, знаючи, як це зробити правильно, вони зробили це неправильно, або не звернули увагу на якийсь алгоритм. Думали: «Ой, пронесе». Раз, два — справді «пронесе», третій — ні.

— В інтерв’ю Микиті Мелкозерову білоруський боєць «Янкі» заявив про 250 тисяч військових, які можуть змінити владу в Білорусі. Що ви взагалі думаєте про такі заяви?

– Треба підходити без емоцій, з холодним розрахунком. Потрібен не популізм, а експертиза. І так планомірно, не сьогодні, а завтра, ми могли б зробити Білорусь вільною, розвиненою країною, де білорусам жилося б комфортно. Орієнтація насамперед на національні інтереси.

Сьогодні я бачу проблеми самоідентифікації білорусів, знамениту «вивчену безпорадність», інфантилізм. У нашому полку є люди різних поглядів – ліві, праві, анархісти, центристи. Але всі спокійно подають заявки, обговорюють. Якщо є холодний розрахунок, то всі потрібні. Політики не можуть об’єднатися. Одні бачать Білорусь так, інші – інакше. Але військові можуть об’єднатися, бо вони бачать Білорусь звільненою від лукашенка та гібридної окупації.

«Янкі» висловив свою суб'єктивну думку. Він не фахівець. Це просто його думка. Історію творить активна меншість. А якщо решта залишаться вдома, це їхній вибір. Тут, на війні, ми бачимо, що історію творять активні маленькі підрозділи. Решта підтягуються за ними.

Режим розуміє лише позицію сили. І питання вирішать компоненти живлення. Знову ж таки, якщо ми не почнемо тверезо оцінювати обставини і наших опонентів, то будемо чекати коли до влади прийде Коля [лукашенко]. У 2020 році багато рішучих людей не вийшли на протести, бо бачили, що це шлях в нікуди.

«Перш за все треба думати про те, яку Білорусь ми залишимо нашим нащадкам»

– Ви неодноразово говорили про «білоруський інфантилізм». Але чи є від нього ліки?

– Ліки від інфантилізму – це розуміння того, що звільнення Білорусі і перетворення Білорусі на державу для білорусів, яка буде відстоювати права та інтереси білорусів – це щоденна планомірна робота. Нам потрібно більше робити для спільної справи і менше дбати про свій особистий інтерес, тому що ми повинні в першу чергу думати про те, як ми залишимо Білорусь нашим нащадкам. Якщо якийсь білорус говорить про загальні речі без конкретики, обіцяє, а потім не виконує, каже, що для кращої долі білорусам навряд чи треба напружуватися і наші соратники все за нас зроблять, то це популіст, який пропонує Білорусам і надалі бути інфантильними, бо такими білорусами легше керувати.

– Що найстрашніше на війні і що допомагає переживати труднощі?

– Найстрашніше на війні – це коли гинуть невинні люди, гинуть невинні діти. Страшно втрачати побратимів, страшний прицільний вогонь з важкої зброї, якщо схованка не відповідає тому калібру, який влучає.

Пережити труднощі війни мені допомагає те, що я розумію, що роблю свій внесок у те, щоб майбутні покоління білорусів і українців жили в незалежних і національно орієнтованих Білорусі та Україні.

За матеріалом "Новий час"