Куропати - символ боротьби за історію та свободу Білорусі

“В Республике Беларусь День Октябрьской

революции отмечается ежегодно 7 ноября.

Этот общереспубликанский праздник

учрежден Указом Президента Республики

Беларусь от 26 марта 1998 года № 157”

Білоруські пропагандистські ресурси

Сьогодні перед білоруською нацією стоїть ціла низка випробувань: катастрофічний стан мови, занепад національної просвіти, розкол у суспільстві щодо оцінки певних історичних періодів і врешті-решт проросійський диктаторський режим у країні. Нерідко коріння існуючих проблем білоруси позначають одним словом: Куропати. Цей сосновий ліс під Мінськом не тільки символ кривавої радянської епохи, а й одне з місць боротьби за свободу сьогодні.

Кістки під соснами

У перші роки правління більшовики знищували своїх політичних та ідеологічних опонентів: представників дворянства, членів інших політичних партій, учасників численних антирадянських повстань і рухів. Після повної зачистки політичного поля маховик репресій не зупинився: під удар потрапили недостатньо лояльні громадяни, заможні селяни, віруючі різних конфесій. Наприкінці 1920-их відбувся докорінний перегляд місцевих політик у національних республіках: взявши курс на тотальну русифікацію, комуністи почали планомірно знищувати національну інтелігенцію, діячів літератури, науки, мистецтва. Радянська модель спиралася на побудову і виконання планів у всіх галузях господарства, що стосувалося і роботи каральних органів. З ростом репресій зростала і планка: від силовиків вимагали викривати все більшу кількість "антирадянських елементів". Під страшними тортурами багато заарештованих підписували папери з неправдивими звинуваченнями як в свою сторону, так і щодо інших людей. Такі свідчення не тільки підводили під жорсткий вирок, а й гарантували подальші арешти згаданих в них людей. Так репресивна машина охоплювала все більш широкі кола суспільства.

Неминучим наслідком будь-якого терору або геноциду є гори трупів - в буквальному сенсі слова. Так, наприклад, солдати сербського диктатора Мілошевича танцювали під патріотичні пісні на тілах убитих боснійців, щоб утрамбувати їх в ямі і звільнити місце для нових жертв, німецькі нацисти будували величезні печі-крематорії, де спалювали сотні тисяч убитих в'язнів концтаборів. Молода Радянська держава ж не винаходила особливих технологічних способів позбавлення від тіл, а просто закопувала убитих в землю. Іноді зверху висаджували деревце, щоб приховати злочин. Але при зростанні числа жертв зростав і масштаб цих масових поховань. Рівна спочатку земля з плином часу осідала через розкладання тіл. Тому через роки почали утворюватися характерні ями.

Російський дослідник сталінських репресій Тепляков О. Г. наводить у книзі "Виконання смертних вироків в 1920-1930-их рр" інструктаж НКВСівця Миронова С.Н. своїм підлеглим в 1937 році:

“Чем должен быть занят начальник оперсектора, когда он приедет на место? Найти место, где будут приводиться приговора в исполнение, и место, где закапывать трупы. Если это будет в лесу, нужно, чтобы заранее был срезан дёрн и потом этим дёрном покрыть это место, с тем, чтобы всячески конспирировать место, где приведён приговор в исполнение — потому что все эти места могут стать для контриков, для церковников местом [проявления] религиозного фанатизма. Аппарат никоим образом не должен знать ни место приведения приговоров, ни количество, над которым приведены приговора в исполнение, ничего не должен знать абсолютно”.

Важко сказати, чи припускали НКВСівці перспективу пізнішого розслідування їхніх злочинів, але очевидно, що вже тоді розмах терору вони намагалися приховувати. Тому місця масових розстрілів зазвичай були з одного боку недалеко від великих міст, де і відбувалися "слідчі" і "судові" процеси, з іншого ж — або на околиці міста, або за його межою, в лісі або гаю, щоб місцеве населення і не здогадувалося, що відбувається на тому місці.

На схемі Радіо "Свобода" позначені деякі підтверджені місця масових поховань тих часів у Білорусі. Варто відзначити, що сприятливий для досліджень період був досить короткий, а основні архіви початку минулого століття донині засекречені. Тому навряд чи можна вважати сьогоднішні дані вичерпними і остаточними. Тим не менш, список вражає: поховання різних розмірів розкидані по всій Білорусі від півдня до півночі. Куропати - тільки найбільш відоме через свой масштаб. Хоча розстрілювати тут, судячи з досліджень істориків і археологів, почали тільки в 1937-му. Попередньо своїх жертв комуністи вивозили в Комарівський ліс, який був тоді на самій околиці міста. Зараз це центр, а на місці лісу стоїть парк Челюскінців, розбитий там ще на початку 30-их. Єдиним нагадуванням про страшні події тієї епохи - дерев'яний хрест, встановлений тут Білоруським народним фронтом. Ніяких розкопок і слідства на території парку так і не проводилося.

Розстріли в Комарівському лісі призупинили, очевидно, через наближення міської межі і початку забудови поруч. У тридцять сьомому НКВСівці почали вивозити своїх жертв в лісосмугу на північному сході від Мінська. Тоді це була сільська місцевість, в декількох кілометрах були розкидані невеликі села. Через майже півстоліття саме свідчення місцевих і допоможуть відшукати місце розстрілів, встановити обставини.
 

Шлях з небуття

Тема більшовицьких репресій замовчувалася і цензурувалася в Радянському Союзі протягом усього його існування. На ХХ з'їзді КПРС в 1956 році був розвінчаний культ особистості Сталіна. Але при тому говірка про розмах терору тієї епохи повністю трималася під контролем Комуністичної партії.

Всього через рік після виступу Хрущова на з'їзді навколо Мінська почали будувати кільцеву дорогу і на Логойском напрямку будівельники, роблячи котлован, натрапили на людські останки: кістки і черепа з дірками від куль. Тоді влада ніяк не відреагували на знахідки, продовживши будівництво просто поверх поховань.

Тільки політика гласності під час перебудови дала можливість піднімати заборонені раніше теми. Так 3 червня 1988 року в газеті “Літаратура і Мастацтва” вийшла стаття "Куропати - дорога смерті" під авторством Зенона Позняка та Євгена Шмигальова. Сьогодні "Лім" - державна малотиражка, яку за рознарядкою виписують вчителі в деяких школах. Але на кінець 1980-их це було тридцятитисячне видання, яке читала вся білоруська інтелігенція. Головним редактором був відомий поет Анатолій Вертинський, якому Позняк і передав друкований оригінал статті. Вертинський, прочитавши його, прийняв сміливе рішення надрукувати текст на першій шпальті без змін. Про це він не повідомив навіть колективу газети, побоюючись передчасного розголосу і перешкод з боку цензурних органів. Однак у Будинку друку перед початком тиражування видання також проходили через цензорів. На подив, і вони не наважилися зірвати публікацію.

Червневим ранком двадцять третій номер газети дійшов до читачів. Стаття Позняка сколихнула суспільство. Так Мая Кляшторна, дочка розстріляного в Чорну ніч 1937-го поета, їдучи вранці в тролейбусі дізналася про місце поховання свого батька. Подібне відкриття для себе зробили і тисячі інших білорусів.

Після публікації статті в Куропатском лісі були проведені перші поверхневі розкопки, які підтвердили факт таємного масового поховання, Генеральна прокуратура БРСР почала слідство. Першою реакцією чиновництва були заяви про причетність до поховання німецьких нацистів. Однак ця версія була вщент розбита, коли вдалося встановити часовий проміжок вбивств: з 37-ого по 41-й (розстріли продовжувалися навіть з початком війни, до того моменту, поки німці не підійшли до Мінська), а, головне, коли були знайдені гільзи і патрони - прямий доказ проти НКВС. Однак досить поверхневе слідство закінчиться вже восени того ж року: з 510 поховань різного розміру на площі в 30 гектарів прокуратура провела вибіркову ексгумацію, виявивши в тому числі 313 черепів. Тодішній генеральний прокурор назвав і визначену слідством кількість убитих: не менше 30 тисяч осіб. Тоді ж було опубліковано постанову про припинення кримінальної справи:

"...Достовірно доведено, що розстріли страчених здійснювалися співробітниками комендатури НКВС БРСР ... Беручи до уваги, що винні в цих репресіях керівники НКВС БРСР та інші особи були засуджені до смертної кари або вже померли, на підставі вищезазначеного,..., кримінальну справу, заведену за фактом виявлення поховань у лісовому масиві Куропати, припинено. Знайдені під час ексгумації поховань предмети одягу, взуття тощо як речі, що не мають цінності, знищити".

Один з відкривачів Куропат Зенон Позняк, який до політичної кар'єри працював археологом, оцінює число жертв цифрою від 220 до 250 тисяч осіб. У своїх статтях Позняк вказує на серйозні упущення під час слідства, відзначаючи, що при ексгумації були обрані не найбільші поховання, з яких на поверхню підняли не всі шари тіл.

Паралельно з розкопками і слідством відбувалися і соціальні процеси: після розголосу в редакції газет почали приходити тисячі листів з усієї країни зі свідченнями про злочини сталінських часів, а національні сили почали планувати створення меморіалу народної пам'яті в Куропатах. Знаковою подією епохи був мітинг-реквієм Діди (біл. Дзяды) 30 жовтня 1988 року. Звичайно, влада не дозволила ходу, в день її проведення були перекриті найближчі до місця станції метро і мобілізовані не тільки столичні сили міліції, а й привезені з регіонів. Багатотисячну ходу демонстрантів, що пішки рушила в бік Куропат, почали жорстоко розганяти, використовуючи газ і кийки. Але влада не очікувала побачити на акції таку колосальну кількість учасників, тому більшість з них все ж дісталася урочища, де і відбувся мітинг. Вважається, що саме під час цих подій у Білорусі вперше за довгі часи було піднято національний біло-червоно-білий прапор. Тоді ж у Куропатах активісти встановили перші дерев'яні хрести - початок народного меморіалу, а хода на Діди стала щорічною.

Кати піднімають голову

Вісімдесят восьмий сколихнув усе суспільство: і нащадків жертв, і нащадків катів. Незважаючи на занепад радянської системи, в країні залишалися широкі кола реакціонерів. Після вибухової статті в "ЛіМі" і подальших подій навколо Куропат ветерани силових структур почали писати численні листи і скарги в усі можливі інстанції. Паралельно з офіційним слідством комуністи одні за одним створювали альтернативні комісії, які мали встановити причетність нацистів до розстрілів у Куропатах. Почало з'являтися безліч публікацій російських "істориків" і "дослідників" зі звинуваченнями Позняка у фальсифікації історії. Подібні закиди систематично публікуються до цього дня.

Слід зазначити, що після здобуття незалежності в Білорусі не були проведені вибори: як основний законодавчий орган продовжувала функціонувати Верховна рада, обрана в 1990 році, де абсолютну більшість становили комуністи. Відповідно тодішня влада молодої республіки не сприяла подальшому викриттю масових вбивств. Цю функцію поклало на себе громадянське суспільство, користуючись відносними демократичними свободами початку 1990-их.

Корінний перелом стався після перших президентських виборів 1994-ого року. Президент Лукашенко ще під час передвиборної кампанії підкреслював, що не голосував проти розвалу СРСР (хоча це виявилося брехнею), будував свою політику, спекулюючи ностальгічними почуттями частини суспільства щодо радянського часу. Очевидно, що правда про Куропати муляла око майбутньому диктатору і він почав вести з урочищем свою особисту боротьбу.

З ініціативи президента в кінці дев'яностих почалося нове слідство, вже в 1998-му році тодішній генеральний прокурор Білорусі Олег Божелко зробив на пресконференції резонансну, але показову заяву. За його словами нові розкопки і слідство 1997-1998 років прийшли до висновку, що в Куропатах вбито не більше 7 тисяч осіб, а прокуратура "не встановила хто там похований: жертви комуністичних, або фашистських репресій".

Пропаганда активно підхопила цей наратив, називаючи Куропати місцем поховання жертв нацистської окупації.

За ідеологічним наступом пішов і фізичний. Почалися нападки на учасників щорічної ходи на Діди: в різні роки це були арешти організаторів, перекриття самого урочища, погрози звільнення і відрахування з ВНЗ потенційним учасникам. Але остаточно придушити традицію публічного увічнення пам'яті сталінських жертв режиму вдасться тільки в 2020 році.

З кінця дев'яностих стануть періодичними і системними повідомлення про акти вандалізму в Куропатах: "нез'ясовані особи" традиційно залишають свастики або комуністичну символіку на меморіалі, спотворюють хрести і пам'ятні таблички. Примітно, що в жодному випадку білоруська міліція так і не знайде вандалів.

Куропатська варта

Встановлення диктатури в Білорусі відбувалося в кінці 1990-их, в цей час режим практично вщент знищив незалежні медіа, розбив громадські та політичні організації. Ці події відбувалися на тлі відносного економічного зростання та методичної державної пропаганди. Тому на початку століття в білоруському суспільстві спостерігалася певна політична апатія: опозиційні акції, як правило, були нечисленними. Але, щоразу, коли режим здійснював наступ на Куропати, громадство надзвичайно активно вставало на захист урочища.

Перша найбільш одіозна кампанія Лукашенка зі знищення меморіалу припала на початок нульових. Під час розширення Мінської кільцевої дороги з двох до шести смуг влада відкинула проект 1993 року, який передбачав обхід Куропат. Трасу почали прокладати безпосередньо по кістках. Різні демократичні рухи організували захист Куропат, що в цілому тривав з вересня 2001 по листопад 2002. Протестувальники неодноразово вступали в сутички з міліцією і ОМОНом, власними тілами зупиняли будівельну техніку, ставили намети для несення і нічної варти. Зрештою влада поступилася і переглянула варіант дороги в обхід меморіалу.

На початку 2017 року стало відомо про початок будівництва на території охоронної зони бізнес-центру. Хоча Куропати і є історико-культурною цінністю, місцева влада змінює юридичні межі меморіалу, щоб зробити будівництво формально законним. Але знову повстала громадськість: активісти розбили наметове містечко прямо на майданчику з будівельною технікою, незабаром до них приєдналися і жителі з сусідніх кварталів. Спроби розігнати протестувальників, заарештувати організаторів не дали результату, тривали і варта в Куропатах, і мітинги біля міськвиконкому. Зрештою і тут влада поступилася, оголосивши про скасування будівництва.

"Крыжалом"

Як ми вже зазначали, суть народного меморіалу була визначена ще в роки його відкриття: нащадки жертв встановлювали на території урочища дерев'яні та металеві хрести чи інші знаки пам'яті. За десятиліття таких хрестів набралася велика кількість, їх привозили з різних регіонів і навіть країн. Але з часом вони порохніли, і після попередньої перемоги активістів, громадський діяч Змитер Дашкевич почав кампанію з відновлення деяких хрестів. Змитер - голова білоруського молодого фронту, за професією тесляр, виготовив кілька десятків великих дерев'яних хрестів, щоб поставити їх по периметру розстрільних ям. Тепер нові хрести було добре видно всім, хто проїжджав по МКАД і лукашисти рушили в свій черговий бій. У пропагандистських газетах публікувалися пасквілі, а паралельно мінська влада почалам “облагораживание территории” в рамках якого викорчовуючи хрести з землі, обнесли Куропати зеленим металевим парканом. Прес-секретар Лукашенка тоді заявила, що "главою держави було обіцяно, що в Куропатах буде наведено порядок". Наведення порядку супроводжувалося довільними арештами відвідувачів меморіалу.

Найбільш тривалою акцією була куропатская варта, розпочата ще в 2018 році. Біля самого урочища в його охоронній зоні був споруджений розважальний комплекс “Поедем поедим”, де відбуваються банкети, весілля та інші святкові події. Активістам не вдалося перешкодити будівництву, тоді було прийнято рішення про організацію варти: щодня біля входу в установу чергували від двох-трьох до декількох десятків людей, які пояснювали відвідувачам, на якому місці стоїть будівля. За словами учасників варти, багато людей, дізнавшись обставини, дякували за інформацію і розверталися. Також активісти фіксували номери машин, які все ж приїжджали відпочивати в Куропатах, велика кількість відвідувачів мала російські номери. Варту активно підтримували мінчани, або просто приєднуючись, або приносячи їжу і теплі напої активістам. Нерідко силовики проводили облави на учасників варти, складали адміністративні протоколи, виписували штрафи. Але ініціатива припинилася тільки з настанням повномасштабних репресій після "виборів" 20-ого року.

Тепер

Куропатська хода на Діди з вшануванням жертв терору стала невід'ємною частиною білоруського національного життя. Також білоруси традиційно збиралися в Куропатах і 29 жовтня, в Чорну ніч, щоб читати вірші вбитих і похованих тут поетів. Останні масові акції в Куропатах відбулися в 2020 році: тоді Ніч поетів зібрала майже рекордну кількість учасників. З імпровізованої сцени звучали не тільки вірші, а й висловлювання про паралелі між 1937 і 2020. Коли через кілька днів, на Діди, десятки тисяч людей рушать до Куропат, на них обрушиться вся силова машина Лукашенка. Вся північно-східна частина Мінська була перекрита силовиками, працювали водомети, розривалися світло-шумові гранати: режим робив все можливе, щоб мітинг в Куропатах не відбувся. Але, як і в 1988-му, люди просочилися через провулки і двори, почали збиратися в Куропатах. Як тоді зазначив один з білоруських журналістів: "У Куропатах знову чути постріли" - отак гумовими кулями розганяли натовп. Рятуючись від побиття та арешту тисячі людей перелазили через новий лукашенківський паркан і бігли навтьоки. Це була на сьогоднішній день остання хода в Куропати, так як подальші події в Білорусі унеможливили проведення будь-яких масових акцій.

Останні три роки 29 жовтня квіти в Куропатах покладають європейські дипломати, користуючись своєю відносною недоторканністю. Навіть ці акції пам'яті режим намагається зірвати, влаштовуючи напад пропагандистів на траурну місію.

Згаданий Змитер Дашкевич, чиї хрести викорчовували в 2019 році, зараз за гратами — він один з тисяч політичних в'язнів.

Навіть за невідомі могили, за символічні хрести триває боротьба. Ідеологічні нащадки катів 1930-их намагаються знищити і докази злочинів їх попередників, і пам'ять про їх жертви. Та все ж Куропати стали не тільки символом страшного терору, а й символом національної боротьби білорусів.

Олесь Мінов